Коцюбинський - Тіні забутих предків, Коцюбинський

***

Іван був дев'ятнад­ця­тою ди­ти­ною в гу­цульській ро­дині Палійчуків. Двадцятою і ос­танньою бу­ла Ан­нич­ка. Не зна­ти, чи то вічний шум Черемошу і скар­ги гірських по­токів, що спов­ня­ли са­мот­ню ха­ту на ви­сокій ки­чері, чи сум чор­них сме­ре­ко­вих лісів ля­кав ди­ти­ну, тільки Іван все пла­кав, кри­чав по но­чах, по­га­но ріс і ди­вив­ся на не­ню та­ким гли­бо­ким, ста­ре­че ро­зум­ним зо­ром, що ма­ти в три­возі од­вер­та­ла од нього очі. Не раз во­на з ля­ком ду­ма­ла навіть, що то не від неї ди­ти­на.

Не «со­ко­ти­ла­ся» ба­ба при зло­гах, не об­ку­ри­ла десь ха­ти, не засвіти­ла свічки - і хит­ра біси­ця встиг­ла обміня­ти її ди­ти­ну на своє бісе­ня. Ту­го рос­ла ди­ти­на, а все ж підрос­та­ла, і не стя­ми­лись навіть, як до­ве­ло­ся шить їй шта­ни. Але так са­мо бу­ла чуд­на. Ди­виться пе­ред се­бе, а ба­чить якесь да­ле­ке і не відо­ме ніко­му або без при­чи­ни кри­чить. Гачі на йо­му спа­да­ють, а во­но стоїть се­ред ха­ти, зап­лю­щи­ло очі, роз­зя­ви­ло ро­та і ве­ре­щить.

Тоді ма­ти вий­ма­ла люльку з зубів і, за­мах­нув­шись на нього, лю­то гу­ка­ла:

- Ігі на те­бе! Ти, обмінінни­ку. Щез би у озе­ро та в тріски!..

І він ще­зав.

Котивсь зе­ле­ни­ми ца­рин­ка­ми, ма­ленький і білий, на­че банька кульба­би, безст­раш­но за­би­рав­ся у тем­ний ліс, де гад­жу­ги ки­ва­ли над ним га­луз­ка­ми, як ведмідь ла­ба­ми.

Звідси ди­вив­ся на го­ри, близькі й да­лекі вер­хи, що го­лубіли на небі, на сме­ре­кові чорні ліси з їх синім ди­хан­ням, на яс­ну зе­лень ца­ри­нок, що, мов дзер­ка­ла, бли­ща­ли в ра­мах де­рев. Під ним, в до­лині, кипів хо­лод­ний Че­ре­мош. По да­ле­ких гор­бах дріма­ли на сонці са­мотні оселі. Бу­ло так ти­хо і сум­но, чорні сме­ре­ки без­пе­рес­тан­ку спус­ка­ли сум свій в Че­ре­мош, а він ніс йо­го до­лом й оповідав.

- Іва!.. Мо-ой! - гу­ка­ли на Іва­на од ха­ти, але він то­го не слу­хав, зби­рав ма­ли­ни, пу­кав з лис­точків, ро­бив свистілку або пи­щав у тра­вин­ку, на­ма­га­ючись вда­ва­ти го­ло­си птахів та всі ті згу­ки, що чув у лісі. Лед­ве помітний в лісовім зелі, зби­рав квітки і ко­си­чив ни­ми свою кре­са­ню (бриль), а уто­ми­в­шись, ля­гав десь під сіном, що сох­ло на ост­ри­вах, і спі­ва­ли йо­му до сну та й бу­ди­ли йо­го своїм дзво­ном гірські по­то­ки.

Коли Іва­нові ми­ну­ло сім літ, він вже ди­вив­ся на світ іна­к­ше. Він знав вже ба­га­то. Умів зна­хо­ди­ти помічне зілля - ода­лен, мат­ри­ган і підой­му, ро­зумів, про що канькає ка­ня, з чо­го повс­та­ла зо­зу­ля, і ко­ли оповідав про все те вдо­ма, ма­ти не­пев­но по­зи­ра­ла на нього: мо­же, во­но до нього го­во­рить? Знав, що на світі па­нує не­чис­та си­ла, що арідник (злий дух) пра­вить усім; що в лісах пов­но лісо­виків, які па­суть там свою мар­жин­ку: оленів, зайців і серн; що там блу­кає ве­се­лий чу­гай­стир, який за­раз про­сить стрічно­го в та­нець та роз­ди­рає няв­ки; що жи­ве в лісі го­лос со­ки­ри. Ви­ще, по без­вод­них да­ле­ких не­де­ях няв­ки роз­во­дять свої без­ко­нечні тан­ки, а по ске­лях хо­вається щез­ник.

Міг би роз­ка­за­ти і про ру­са­лок, що гар­ної дни­ни ви­хо­дять з во­ди на бе­рег, щоб співа­ти пісень, ви­га­ду­ють бай­ки і мо­лит­ви, про по­то­пельників, які по за­ході сон­ця су­шать бліде тіло своє на ка­ме­нях в річці. Всякі злі ду­хи за­пов­ню­ють скелі, ліси, про­вал­ля, ха­ти й за­го­ро­ди та чи­га­ють на хрис­ти­яни­на або на мар­жи­ну, щоб зро­би­ти їм шко­ду. Не раз, про­ки­нув­шись уночі, се­ред во­ро­жої тиші, він тремтів, спов­не­ний жа­хом.

Весь світ був як каз­ка, пов­на чу­дес, таємни­ча, ціка­ва й страш­на.

Тепер він вже мав обов'язки - йо­го по­си­ла­ли пас­ти ко­ро­ви. Гнав в ліс своїх жов­та­ню та го­лу­ба­ню, і ко­ли во­ни по­то­па­ли в хви­лях лісо­вих трав та мо­ло­дих сме­ре­чок і вже звідти об­зи­ва­лись до нього, як з-під во­ди, туж­ли­вим дзво­ном своїх дзвінків, він сідав десь на узбіччі го­ри, вий­мав денцівку (сопілку) і виг­ра­вав не­мудрі пісні, яких нав­чив­ся од стар­ших. Од­нак та му­зи­ка не вдо­вольня­ла йо­го. З до­са­дою ки­дав денцівку і слу­хав інших ме­лодій, що жи­ли в ньому, не­ясні і нев­ло­вимі.

Знизу підіймавсь до Іва­на і за­топ­лю­вав го­ри глу­хий гомін ріки, а в нього ка­пав од ча­су до ча­су про­зо­рий дзвін ко­локільця. З-за га­луз­ки сме­ре­ки виг­ля­да­ли за­жу­рені го­ри, на­поєні су­мом тіней од хмар, що все сти­ра­ли бліду ус­мі­шку ца­ри­нок. Го­ри щох­ви­ли­ни міня­ли свій настрій: ко­ли сміялась ца­рин­ка, хму­рив­ся ліс. І як труд­но бу­ло вди­ви­тись в те рух­ли­ве об­лич­чя гір, так труд­но бу­ло ди­тині спі­й­ма­ти хи­мер­ну ме­лодію пісні, що ви­лась, тріпа­ла крильця­ми ко­ло са­мо­го ву­ха і не да­ва­лась.

Одного ра­зу він по­ки­нув свої ко­ро­ви і под­ря­павсь на са­мий грунь (верх). Лед­ве помітною стеж­кою підіймавсь ви­ще і ви­ще, поміж густі за­рослі блідої па­по­роті, ко­лю­чої ожи­ни й ма­ли­ни. Лег­ко пе­рес­ка­ку­вав з камінця на ка­мін­чик, пе­ре­ла­зив че­рез по­ва­лені де­ре­ва, про­ди­рав­ся крізь гілляч­ки кущів. За ним підіймав­ся з до­ли­ни вічний шум річки, рос­ли го­ри, і вже вста­вав на край­небі бла­кит­ний при­вид Чор­но­го­ри.

Довгі пла­кучі тра­ви кри­ли те­пер бо­ки го­ри, дзвінки ко­рів об­зи­ва­лись, як да­ле­ке зітхан­ня, все частіше по­па­да­лось ве­ли­ке каміння, що далі, на самім верш­ку, тво­ри­ло ха­ос по­ла­ма­них скель, спи­са­них ли­ша­ями, зду­ше­них у га­дю­чих обіймах корінням сме­рек. Під но­га­ми в Іва­на кож­дий ка­мінь вкри­ва­ли ру­даві мхи, грубі, м'які, шов­кові. Теплі і ні­ж­ні, во­ни хо­ва­ли у собі по­зо­ло­че­ну сон­цем во­ду літніх до­щів, м'яко вги­на­лись і обійма­ли но­гу, як пу­хо­ва по­душ­ка. Ку­че­ря­ва зе­лень го­гозів і афин за­пус­ти­ла своє коріння у глибінь мо­ху, а звер­ху сип­ну­ла ро­сою чер­во­них та синіх ягід.

Тут Іван сів од­по­чи­ти.

Ніжно дзвеніла над ним хвоя сме­рек, змішав­шись з шу­мом ріки, сон­це нал­ля­ло зло­том гли­бо­ку до­ли­ну, за­зе­ле­ни­ло тра­ви, десь ку­рив­ся синій ди­мок од ват­ри, з-за Ігри­ця ок­са­ми­то­вим гу­лом ко­тив­ся грім.

Іван сидів і слу­хав, за­був­ши зовсім, що має дог­ля­да­ти ко­ро­ви.

І ось рап­том в сій дзвінкій тиші по­чув він ти­ху му­зи­ку, яка так дов­го і нев­ло­ви­ме ви­лась круг йо­го ву­ха, що навіть справ­ля­ла му­ку!

Застиглий і не­ру­хо­мий, ви­тяг­нув шию і з радісним нап­ру­жен­ням ло­вив див­ну ме­лодію пісні. Так лю­ди не гра­ли, він при­най­мні ніко­ли не чув. Але хто грав? Навк­ру­ги бу­ла пуст­ка, са­мотній ліс і не вид­но бу­ло жи­вої душі. Іван озир­нув­ся на­зад, на скелі,- і ска­менів. На ка­мені, вер­хи, сидів «той», щез­ник, скри­вив гост­ру борідку, наг­нув ріжки і, зап­лю­щив­ши очі, дув у фло­яру. «Не­ма моїх кіз… Не­ма моїх кіз…» - роз­ли­ва­лась жа­лем фло­яра. Та ось ріжки підня­лись вго­ру, що­ки на­ду­лись і розп­лю­щи­лись очі. «Є мої ко­зи… Є мої ко­зи…» - зас­ка­ка­ли радісно згу­ки, і Іван