Коцюбинський - Ціпов'яз, Коцюбинський

яко­го Се­мен не лю­бив, а бо­яв­ся: батько все тяг­не за Ро­ман­ком - своїм пес­тун­чи­ком. То­му-то Се­мен звик більш віри­ти неньці, ніж батькові, більш ша­ну­ва­ти її, ніж батька.

Наумиху зва­но ста­росвітською жінкою. І справді, во­на бу­ла тяж­ким во­ро­гом то­го, хто калічив рідну мо­ву, ла­мав прадідівські зви­чаї або пнув­ся в па­ни, на­ма­га­ючись ста­ти ви­щим за се­ля­ни­на. На­уми­ха всіх та­ких на­зи­ва­ла "адеськи­ми шар­ла­та­на­ми" і грізно ма­ха­ла ру­кою, прок­ли­на­ючи зрад­ників ста­росвітщи­ни. Боліло в неї сер­це ди­ви­тись, як її Ро­ман­ко хо­дить до шко­ли, чу­ти, як він гор­дує рідною мо­вою, відби­вається від хлібо­робст­ва, - і ста­ра не раз сва­ри­ла­ся з чо­ловіком, що рішив до­вес­ти діло до краю - ви­вес­ти си­на "в лю­ди", себ­то в пи­сарі при во­лості або в при­каж­чи­ки при еко­номії.

Бачила На­уми­ха, що нічо­го не зро­бить з чо­ловіком, і зап­ри­сяг­лась не по­пус­ти­ти хоч Се­ме­на до за­гу­би, не да­ти йо­го на по­та­лу чуд­ним батько­вим за­ба­ган­кам. Досі На­уми­ха не зна­ла, що Се­мен вчиться гра­мо­ти, бо хлопці, щоб не за­ва­жа­ти в хаті, вчи­лись або в клуні, або в сад­ку чи деінде. Але од­но­го ра­зу над­ворі бу­ло хо­лод­но, і во­ни роз­та­шу­ва­ли­ся з книж­ка­ми в хаті. На­уми­ха аж скипіла, по­чув­ши як її Се­мен­ко сле­бе­зу­вав з навісної книж­ки.

- А се що? - скрик­ну­ла во­на на всю ха­ту, аж хлопці жах­ну­лись з нес­подіван­ки.- А се що за ви­гад­ки? Ще я не діжда­ла­ся, щоб ти, за­панівши, гор­ду­вав матір'ю-му­жич­кою?! Так ти ж не діждеш, ся­кий-не-та­кий си­ну!.. - І На­уми­ха, як оком миг­ну­ти, вхо­пи­ла гра­мат­ку та вки­ну­ла її у піч. Не­щас­на гра­мат­ка по­чорніла, за­ди­ми­лась, а далі спах­ну­ла яс­ним по­лум'ям, аж в хат! ста­ло видніше.

Хлопці пе­ре­ля­ка­но ди­ви­лись то на па­ла­ючу книж­ку, то на грізну пос­тать сер­ди­тої ма­тері й не зна­ли, що їм чи­ни­ти. А На­уми­ха хви­лю­ва­лась.

Все той ста­рий ви­роб­ляє… З глуз­ду з'їхав на старість, чи який хрін… Бач, яке ви­га­дав: дітей вчи­ти, в па­ни ви­во­ди­ти!.. Ще во­на ма­ло на­терпіла­ся від тих панів, ще во­ни ма­ло зал­ля­ли їй са­ла за шку­ру за часів пан­щиз­ня­них?! А те­пер щоб власні діти її зрос­та­ли на сльози людській?.. Та зро­ду-звіку сього не бу­де!..

Довго ще гри­ма­ла На­уми­ха на чо­ловіка та со­ва­ла гор­щи­ки в піч так енергічно, що не раз борщ, хлюп­нув­ши на во­гонь, бу­хав та си­чав, мов га­ди­на, гніва­ючись на нез­ручність гос­по­ди­ни­ну.

А по го­лові Се­ме­новій ши­ба­ли дум­ки: "Нев­же па­ни такі по­гані, як оце про них усі ка­жуть - і ма­ти, і Ро­ман­ко? Нев­же я му­сив би відцу­ра­тись рідної неньки, став­ши па­ном, че­рез те, що во­на му­жич­ка?.. Та бог в ни­ми, з ти­ми па­на­ми! Бог з ним, з тим панст­вом та з книж­ка­ми! Не хо­чу вчи­ти­ся. Од­нак нас­ти­ри­лось мені те вчит­тя…"

І Се­мен вва­жив­ся за­ли­ши­ти на­завж­ди книж­ку, хоч чув, що він на­че за­гу­бив щось, що в йо­го чо­гось не ста­ло.

А На­уми­ху жаль взяв, що наг­ри­ма­ла на сво­го пес­тун­чи­ка; во­на пок­ли­ка­ла уве­чері Се­ме­на, при­го­лу­би­ла йо­го та дов­го потіша­ла, оповіда­ючи чу­до­ву каз­ку про "Прав­ду та крив­ду", аж по­ки Се­мен не пос­нув у неї на колінах, за­був­ши уві сні свої тур­бо­ти ди­тячі…

Настала осінь. По­ча­ли за­га­ду­ва­ти до шко­ли. На­ум га­дав відда­ти Се­ме­на, але На­уми­ха ста­ла ру­ба і за­тя­лась, що не пус­тить. На­ум не Ду­же на­ля­гав, вдо­вольня­ючись од­ним Ро­ман­ком, про­те пок­ли­кав Се­ме­на, щоб від са­мо­го дізна­тись, чи має він охо­ту до вчит­тя,

- Ну, си­ну, як маєш охо­ту, то я те­бе в шко­лу віддам.

Семен мов­чав, спус­тив­ши очі до­до­лу, а далі на­ва­жив­ся:

- Ні, не хо­чу…

- Чому ж ти не хо­чеш?

- Так, не хо­чу…

- О, це ще… ціпов'яз! Ро­дивсь мудьом - мудьом і вмреш! - ска­зав На­ум, мах­нув­ши ру­кою.

З то­го ча­су й проз­ва­ли Се­ме­на ціпов'язом.

А На­ум хва­лив­ся лю­дям:

- Двох синів маю, та… з од­но­го де­ре­ва і хрест і ло­па­та, мов­ля­ли ви… Цей, Ро­ман­ко, в ме­не хит­рий, хоч ко­го об­ду­рить!.. І гра­мо­ту доб­ре знає, письмен­ний… От - ма­лий ще, а ку­ди хо­че­те "про­шеніє" на­пи­ше… Є йо­го тих про­шеній і в во­лості, і в ми­ро­во­го, і де хо­че­те… Од­но аж у "Крестьянскоє при­сутствіє" по­дав! І при­ня­ли! Аяк­же!.. Я ще ви­ве­ду йо­го в лю­ди, як дасть бог про­жи­ти… Ну, а мо­лод­ший, Се­мен - той отак: за плу­гом хо­ди­ти, сіно ко­си­ти, ціпом ма­ха­ти… Ска­за­но - ціпов'яз!

Росли бра­ти, врос­та­ли, та не бу­ли дру­зя­ми, Се­мен це доб­ре пам'ятав. Не­од­на­ко­ву вда­чу ма­ли. Щи­рий та щед­рий Се­мен ніяк не міг по­го­ди­ти­ся з лу­ка­вим та зазд­рим на чу­же доб­ро Ро­ман­ком. Чо­го б не поп­ро­хав, про що б не пос­пи­тав Се­мен у стар­шо­го бра­та - на все од­на відповідь: "А що да­си?" Не раз лу­ча­ло­ся, що Ро­ман­ко об­ду­рю­вав Се­ме­на, зви­чай­но, в дрібнич­ках. Ви­ду­рить що в йо­го та ще й ре­го­че, ко­ли той обу­рюється на бра­та за хит­рощі.

Все це відпи­ха­ло Се­ме­на від бра­та, і він жив са­мотньо, не ма­ючи й ме­жи хлоп­ця­ми при­ятелів. Сопілка та ду­ми бу­ли йо­му при­ятелі й поб­ра­ти­ми. А ду­ми но­си­лись по йо­го го­лові од­на за дру­гою, як хма­ри по небі, ко­ли їх же­не вільний вітер. "Чо­му?", "Навіщо?", "Чо­го?" не да­ва­ли йо­му су­по­кою, і лиш од­на буй­на фан­тазія хлоп­ця да­ва­ла ди­вог­лядні ча­сом відповіді на ті пи­тан­ня… Ро­ман­ка відда­ли в еко­номію за пи­сар­чу­ка, і він ду­же чва­нив­ся но­вим проз­ви­щем та но­вою жи­лет­кою, яку батько впер­ше спра­вив йо­му. Се­мен ли­шив­ся на гос­по­дарстві по­ма­га­ти батькові.

Збігло кілька років, Се­мен по­чи­нав уже двад­ця­тий рік, ко­ли ста­рий по­мер, ли­шив­ши грунт - шість шнурів - си­нам. Ро­ма­на теж про­же­не­но тоді з еко­номії, де він був за при­каж­чи­ка; він од­ру­жив­ся, взяв по­ло­ви­ну батьківщи­ни - три шну­ри по­ля - та пос­та­вив собі ха­ту край се­ла, де са­ме по­чи­на­лась йо­го ни­ва. Дру­гих три шну­ри взя­ла На­уми­ха.

Семен му­сив йти у най­ми, бо на батьківщині нічо­го бу­ло ро­би­ти.

Найми! Він знав, що то най­ми… "Бо­сий дохід, а го­лод­на харч; зран­ня во­ди, в по­луд­не пи­ти, а вве­чері би­ти", - як ка­же жартівли­ва при­каз­ка. Та ба­га­то сум­ної прав­ди в тих жар­тах.

Одно тільки скра­ша­ло йо­го жит­тя не­ве­се­ле: надія на кра­ще, що жевріла в йо­го серці. За чо­ти­ри ро­ки служ­би в еко­номії склав він сто п'ятде­сят кар­бо­ванців; на ці гроші ку­пить він собі грунт, що за три сотні про­дав пан Ян­ковський та­ки в їх селі (ка­те­рин­ку, мо­же, по­зи­чить Ро­ман, а п'ятде­сят пан по­че­кав), од­ру­житься з Дом­ною і якось, дасть бог ми­ло­серд­ний, ста­не на но­ги!.. Ця дум­ка так підбадьори­ла Се­ме­на, що він зірвав­ся на різні но­ги й про­ки­нувсь з за­ду­ми.

Навкруги чорніло зо­ра­не по­ле, а зго­ри, від пов­но­го міся­ця, ли­лось бла­кит­не