Люко Дашвар - Село не люди – 2. Добити свідка

– Людмило Миколаївно, у вас на жакеті етикетка залишилася. На спині! Відрізати? – обережно запропонувала юристці сільрадівська секретарка.

– А все оте падло! Наче сказився, старий козел! – Людмила зачинилася у сільрадівській вбиральні. Зняла жакет, відрізала етикетку. Намалювала лице, волосся трохи розпушила. Перевзулася у чорні шкіряні черевики на високих підборах. Глянула на себе у дзеркало – королева! І хай тільки хоч хтось не помітить!

– Людко! Ух ти сьогодні… Гориш, наче тебе підпалили! – сказав Тамарчин чоловік Федір, який саме прийшов до сільради розбиратися із переплатою земельного податку.

Юристка – долоні до лиця: горять щоки!

– А все оте падло! – знай бідкалася цілий день, бо хоч і королева, і з дитинства знала, що стане най-най-най, та розгубилася, бо геть не розуміла, що робити!

На перший погляд здавалося, ніякої проблеми взагалі не існує. Ну, обійме свекор час від часу. Ну, прошепоче невістці на вушко, яка вона… гаряча штучка. То він, певно, по-батьківському, бо одразу полюбив невістку, як дочку. Пику не кривив, коли єдиний син привів до багатої суддівської хати просту Людку Поливанову. А Людка тоді, до речі, у килимівській задрипаній перукарні бабам нігті лаком мазала, проклинала долю і батьків, які ніяк не бажали із Килимівки до міста переїжджати. Районний суддя Нечитайло не тільки пишне весілля зорганізував і оплатив, не тільки молодим міцну хату в центрі Килимівки подарував, а й прилаштував невістку на навчання. Домовився, аби зарахували Людмилу на заочне відділення юридичного факультету одного з вишів, а за чотири роки диплом їй подарував разом із посадою юристки у Килимівській сільраді. І як на такого свекра ображатися? За всі роки сімейного життя Людмила розсердилася на свекра лише раз: коли наполіг, щоби після весілля Людмила залишилася на дівочому прізвищі Поливанова, хоч молодій дружині сильно хотілося стати Нечитайло. Та це можна було пережити. Аби не Георгій Іванович, і Петро навряд би у свої 35 до підполковника поліції дослужився.

– Може, у мене ця… післяпологова депресія затягнулася, тому і лізуть у голову дурні думки?.. – спробувала поставити собі діагноз. – Не було ж нічого поганого. За груди не хапав! Цілуватися не ліз! Чи либонь я просто фантазерка? Як усі люди з високим IQ! А чи реально така гаряча, що до Петра вже звикла, от і вигадую собі нові емоції?

Аналітична співпраця з собою дала який-не-який результат. Заспокоїлася, в уяві поскладала полохливі страхи і підозри у сірникову коробку, закрила її, викинула світ за очі. Незважаючи на дощ, що усе падав і падав, додому ввечері повернулася спокійна, весела, а тому і красива. Бачить: у дворі суддівський «лексус» мокне. Насторожилася. До хати зайшла: за столом чоловік разом із батьком випивають. Навколо них малі гасають.

– О! Людочка наша! – вже п’яненький свекор першим відреагував на появу невістки. – А скажи, дорогенька! Хочеш, аби твій чоловік полковником став?

– Хіба можна так швидко? – здивувалася Людмила. – Петро лиш рік тому підполковника отримав.

– Можна, Людмилко! Я все можу для свого сина зробити! А тому і мені, невісточко, все можна! – пів годиною пізніше, коли малі побігли крутити кермо дідового «лексуса», а Петро вийшов покурити і глянути, щоби сини не розбомбили дорогу машину, районний суддя Георгій Іванович Нечитайло ухопив невістку однією рукою за груди, другою обхопив за тулуб і притиснув до себе так щільно, що бідолашна Людка відчула не тільки зловонне дихання старого свекра, а й твердиню його збудженого пеніса. – Все у тебе буде, невісточко! І чоловік-полковник, і Єгипти з Турціями, і посада, яку забажаєш, – бурмотів. – Тільки ж ти вдячною будь! Цінуй усе, що для тебе роблять! Давай уже! Ходімо до ванної! Поки всі надворі, зробиш мені той… міньєт…

– Георгію Івановичу… – Людмила вухам не повірила. Від огиди і приниження відсахнулася.

Свекор не зволікав. Ухопив невістку за зап’ясток, поволік до ванної.

– Що «Георгію Івановичу»?! Будеш стервом, не зважатиму, що маєте двійко пацанів, завтра ж розлучу вас із Петром! – розстібав штани, косував на ошелешену жінку. Притулилася у ванній до стіни, із жахом спостерігала за суддею.

– Тату! Ти де?! – раптом почули голос Петра.

Людмила від несподіванки сіпнулася, посковзнулася на кахельній підлозі, гепнулася щосили, підхопилася і відчула, як до горла підступає невідворотна нудота. Нахилилася до раковини, не змогла стримати судом, разом з якими назовні виривалися залишки їжі, жовч…

Коли підполковник поліції і поліцейський офіцер Килимівської ОТГ Петро Нечитайло увійшов до ванної кімнати, то побачив, як його турботливий тато у застібнутих штанях і з рушником стоїть поряд із його блідою дружиною, яка знай ригає прямісінько у білосніжну іспанську раковину і все намагається однією рукою відштовхнути рушник, який настирно простягає їй свекор.

– Дякую, тату, що до Люди моєї ставишся, як до рідної дочки, – проварнякав хмільний Петро, коли п’яний у димину суддя сідав за кермо «лексуса», щоби їхати додому, у райцентр.

– Як вона там?

– Малих вклала і лягла. Хай поспить. Завтра – субота, – відповів Петро.

Людмила не спала. Дочекалася, поки захропів чоловік, тихо встала з постелі, пішла до вітальні.

Було над чим подумати! Мала знайти вихід із безвиході, в яку загнав її старий хтивий свекор. Та думати, сидячи каменем, Людмила не вміла ще з тих часів, коли була звичайною шанівською Людкою.

Згадала події чотирнадцятирічної давнини. Мала Шанівка згоріла, Людчині батьки перебралися у велику Килимівку. Школярка Людка сподівалася: вони тут тимчасово. Сім’я обов’язково переїде до міста. Ох же сильно Людка тоді мріяла стати городською! Та виявилося, що Людчина мати замість збирати гроші на переїзд стала збиратися на пологи… Отакий сюрприз на гонористу Людку чекав: батьки їй замість міста малу сестру Анастасію подарували. Стаську! А з малою хіба до того, аби все спочатку у місті починати?..

То тепер Людмила вважає, що вхопила-таки Бога за бороду, а в ті часи здавалося: поява малої Стаськи перекреслює її власне життя. Отоді-то вперше і вхопилася за праску. Зачинилася у своїй кімнатці, знай прасувала свої сукенки-спіднички і все думала, думала: як не здатися, коли у тебе з-під ніг ґрунт іде?! Куди бігти? У чому і кому шукати опори?!

От і сьогодні праска згодилася… Руки працюють, мізки крутяться. Як старого козла втихомирити?.. Петрові розповісти? Не повірить, ще й дружину інтриганкою назве! Треба щось інше вигадати!

Задумалася, аж чує: надворі собаки затривожилися – ланцюгами дзвенять, гарчать. Вимкнула праску, глянула на годинник: майже друга ночі.

– Хіба добрі люди у такий час по вулиці швендяють?

Роззирнулася. На дивані Петрове службове спорядження валяється: і пістолет «Форт-17», і газовий балончик, і гумова палиця. Бери, жінко, що в око впаде!

Взяла балончик, сховала в кишеню халата, вийшла на ґанок: у мряку, у дощ.

– Кого чорти носять?! – гукнула.

– Люсь! Це я! – почула з вулиці Стасьчин голос. – Швидше