Нечуй-Левицький - Не той став, Нечуй-Левицький

До кри­ниці надійшла мо­ло­ди­ця, вже не­мо­ло­да й по­важ­на. Во­на поз­до­ров­ка­лась з дівча­та­ми. Дівча­та за­мовк­ли і пе­рес­та­ли ре­го­та­тись. Во­ни спокійненько по­на­би­ра­ли во­ди в відра і по­ма­леньку пішли до­до­му слідком за мо­ло­ди­цею.

Соломія втих­ла, але ве­селість пташ­кою гра­ла в її душі. Їй хотілось біга­ти, гра­тись, співа­ти. Во­на ще раз ог­ля­ну­лась до кри­ниці. Ро­ман все сто­яв під ку­ща­ми, спер­шись на тин, і ди­вив­ся на од­хо­дя­чих дівчат. Со­ломії чо­гось при­па­ла охо­та співа­ти пісню про міся­ця-міся­ченька. Ро­ма­но­ве яс­не ви­со­ке чо­ло, Ро­ма­нові ясні, тихі очі чо­гось на­во­ди­ли на неї дум­ку про яс­ний місяць, про ти­хий вечір, про співи на улиці. «Ой міся­цю-міся­ченьку, і ти, яс­на зо­ре!» - за­ве­ла во­на го­лос­но пісню і ще раз озир­ну­лась на Ро­ма­на. Дівча­та прис­та­ли до Со­ломії і собі заспіва­ли. А Ро­ман все сто­яв та ми­лу­вав­ся зда­ле­ки Со­ломією, до­ки во­на не схо­ва­лась десь за вер­ба­ми в вузькій улиці.

Він ще пос­то­яв тро­хи, за­ду­мав­шись та пог­ля­да­ючи на кри­ни­цю, на роз­ли­ту та розх­лю­па­ну во­ду кру­гом кри­ниці, і не­на­че й те­пер ба­чив там Со­ломію. А її чорні очі, а білі зуб­ки все не­на­че блис­ка­ли пе­ред йо­го очи­ма; а ве­се­лий регіт все ще лу­нав в йо­го ву­хах, не­на­че десь да­ле­ко в сад­ку дзвенів срібний дзво­ник.

Роман зітхнув важ­ко-тяж­ко, по­вер­нув­ся і пішов попід вер­ба­ми. Задз­во­ни­ли до церк­ви. Гук дзво­на рознісся під вер­ба­ми, про­ни­зав гус­те гілля і лив­ся в чис­то­му повітрі. А Ро­ма­нові все вчу­ва­лось, ніби він чує в то­му дри­жа­чо­му гу­кові ве­се­лий Со­ломіїн сміх та регіт. Він увійшов в гу­ща­ви­ну, в тінь і вту­пив очі в зе­ле­ну тра­ву, а пе­ред ним в густій сутіні все не­на­че блис­ка­ли ог­нясті очі, блис­ка­ли білі зуб­ки, як дов­го ще блис­ка­ють ог­нясті пля­ми в зап­лю­ще­них очах, ко­ли ча­сом гля­неш на за­хо­дя­чий півкруг сон­ця, кот­ре за­ко­чується за ліс, чер­во­не, як жар.

«Як во­на ме­не при­ча­ру­ва­ла! Як во­на ме­не при­гор­ну­ла до се­бе ти­ми очи­ма, тим своїм сміхом!» - ду­мав Ро­ман, вер­та­ючись до ха­ти че­рез ого­род, че­рез са­док.

В са­ду, в густій тіні, він за­ду­мав­ся і знов спус­тив очі до­до­лу, вту­пив в зе­ле­ну тра­ву. І зно­ву в йо­го очах блис­ну­ли ог­няс­тою блис­кав­кою двоє чор­них очей, блис­ну­ли ніби два раз­ки біло­го блис­ку­чо­го на­мис­та.

«Ой очі, очі! не бу­ду я те­пер че­рез вас спа­ти ні вдень, ні вночі», - по­ду­мав Ро­ман, пе­ре­хо­дя­чи че­рез виш­не­вий са­док.

Мати вий­шла з ха­ти, сто­яла на по­розі і зир­ну­ла на подвір'я. Овеч­ки й яг­ня­та ни­ка­ли по дворі. Во­на шу­ка­ла очи­ма Ро­ма­на, а йо­го нігде не бу­ло вид­ко.

- Що це ста­ло­ся з Ро­ма­ном? Десь дляється, а ове­чок не заг­нав. Він же та­кий ха­зяй­но­ви­тий, ро­бить діло без за­га­ду. А це… Де це він? Що це з ним сьогодні ста­ло­ся?.. Ро­ма­не! піди та по­за­га­няй овеч­ки, бо Насті ніко­ли: не­ма во­ди в діжці. Во­на побіжить до кри­ниці по во­ду, - ска­за­ла ма­ти, вглядівші си­на в сад­ку.

Роман по­чув ма­те­рин го­лос і опам'ятав­ся. Він зне­хо­тя поп­лен­тав­ся в двір і по­чав за­га­ня­ти в хлів овеч­ки, котрі роз­си­па­лись по дворі і ха­па­ли зе­ле­ний шпо­риш попід ти­ном. Але не овеч­ки бу­ли йо­му в думці. Він їх за­га­няв в хлів, од­лу­чав яг­ня­та од ове­чок, а йо­го очі побігли слідком за Нас­тею, тією сте­жеч­кою, що ви­лась че­рез го­род до кри­ниці. Він знав, що Со­ломія знов прий­де по во­ду до кри­ниці, і йо­го ніби якась си­ла тяг­ла до кри­ниці, між вер­би, щоб гля­ну­ти на ті пе­кучі очі, щоб по­чу­ти той гуч­ний го­лос.

«Ой, піду я знов під вер­би! Хоч іще раз гля­ну на ті очі, на ті бро­ви! Во­на знов прибіжить по во­ду. Ди­во, та й годі! І смуг­ля­ва з ли­ця, і не­на­че й не ду­же гар­на, а її очі не­на­че пе­чуть ме­не в са­ме сер­це!» - ду­мав Ро­ман, за­га­ня­ючи вівці та яг­ня­та.

І він знов ти­хенькою хо­дою пішов че­рез са­док та че­рез ого­род, став під вер­ба­ми і гля­нув на кри­ни­цю. Над­ворі вже смер­ка­лось.

Криниця бу­ла вкри­та гус­тою тінню. Скрізь бу­ло ти­хо. Ні од­на ду­ша вже не при­хо­ди­ла по во­ду до кри­ниці, і кри­ни­ця ніби од­по­чи­ва­ла од ро­бо­ти, затіне­на гус­ти­ми на­вис­ли­ми гілка­ми ста­рих верб. Ро­ман дов­го сто­яв, спер­шись на тин, і ду­му ду­мав, де б то по­ба­чи­тись із Со­ломією та по­ба­ла­ка­ти з нею на са­моті. Хо­ди­ти на ули­цю він не лю­бив, а ко­ли й хо­див, то гу­ляв не­дов­го. Спокійний та ти­хий на вда­чу, він не лю­бив гур­ту, не лю­бив кри­ку, шу­му та співів па­ру­боцьких та дівча­чих.

«Я люб­лю її… Де б мені з нею по­ба­чи­тись, стріну­тись? Завт­ра я, мо­же, по­ба­чу її в церкві… Не піду співа­ти на хо­ри, ста­ну у пра­во­му прит­ворі на схо­дах, ко­ло две­рей. Звідтіль я та­ки десь по­ба­чу її. Ко­ли б хоч на­ди­ви­ти­ся зда­ле­ки на ті оче­ня­та!» - ду­мав Ро­ман, вер­та­ючись до ха­ти че­рез ого­род.

- Романе! Ро­ма­не! а де ти? Йди вже ве­че­ря­ти, бо ма­ти сер­дяться, що ти десь зад­ляв­ся та за­га­яв­ся і не йдеш в ха­ту, - по­чув Ро­ман сест­рин го­лос.

Він по­хап­цем пішов у ха­ту, сів за стіл ве­че­ря­ти. Але й ве­че­ря чо­гось зда­ва­лась йо­му нес­мач­на. Со­ломія не ви­хо­ди­ла в йо­го з дум­ки, не­на­че отут в хаті вертілась-кру­ти­лась пе­ред йо­го очи­ма.

II

Вставши ра­ненько, Ро­ман приб­рав­ся в ви­ши­ва­ну со­роч­ку, в но­вий су­кон­ний синій жу­пан, підпе­ре­зав­ся чер­во­ним по­ясом, за­че­сав­ся, при­че­пу­рив­ся і пішов до церк­ви. Він став ко­ло пра­во­го прит­во­ра на східцях, звідкіль вид­но бу­ло усіх лю­дей, котрі вхо­ди­ли че­рез бра­му в цвин­тар. Ба­га­то при­хо­ди­ло дівчат, але між ни­ми Со­ломії не бу­ло.

Роман пос­то­яв на схо­дах, а далі не втерпів і пішов кру­гом церк­ви, обійшов церк­ву і ки­нув очи­ма на ве­ли­ке стов­пи­ще дівчат, котрі сто­яли ко­ло дзвіниці, а де­котрі сиділи на траві попід виш­ня­ми. Церк­ва в селі Те­реш­ках бу­ла ста­ро­дав­ня й ма­ла. Лю­де не поміща­лись в церкві, і усі дівча­та й мо­лоді мо­ло­диці сто­яли над­ворі, ко­ло две­рей ба­бин­ця та ко­ло дзвіниці, або сіда­ли попід ли­па­ми, яб­лу­ня­ми та виш­ня­ми і ба­ла­ка­ли собі сти­ха, як на улиці.

Роман по­ма­леньку прой­шов кру­гом ба­бин­ця, гля­нув на ряд­ки дівчат, оки­нув усіх оком і вглядів Со­ломію. Во­на сто­яла ря­дом з йо­го сест­рою Нас­тею та з Ма­ру­сею. Co­ломія уб­ра­лась, як до вінця, в синій су­кон­ний жу­пан, підпе­ре­за­лась ши­ро­ким чер­во­ним по­ясом, уб­ра­лась в квітки та в усі стрічки, наділа на­мис­то з ду­ка­ча­ми та хрес­та­ми. На га­ря­чо­му сонці во­на вся аж ся­ла. Ро­ман на хви­лин­ку спи­нив­ся і оки­нув її очи­ма. Ще ніко­ли не зда­ва­лась во­на йо­му та­кою гар­ною. Йо­му хотілось сто­яти і ди­ви­тись