Олександр Олесь - На хвилях, Олександр Олесь

style="">Накладали їй на руки

Ланцюги із криці?!

 

Накладали їй полуду

На волошки-очі.

Світ робили їй темніший

Від темної ночі!

 

А тепер, коли упали

Ваших тюрем стіни,

З мурів вирвалась на волю

Воля України!

 

А тепер, коли самих вас

Стіни придавили.

Простягаєте ви руки

З власної могили.

 

Порятуємо! Полежте...

Ми віки лежали!

Бились, корчились, терпіли.

Порятунку ждали!

 

Хай наллється наша Воля,

Хай вбереться в силу,-

Полетить вона й загляне

Не в одну могилу!

 

«Той день, що ждали ми віки…»

 

 

Той день, що ждали ми віки,

Зійшов, о лицарі, над нами -

Стоять на вулицях полки

Плече в плече з робітниками.

 

Яка рішучість в їх очах

І одностайність! Дивне диво…

Від них в холодних небесах

Тікають хмари полохливо.

 

Прекрасний день... величний час,

О лицарі прекрасні!

Життя вінки сплело для вас

На наші чола щасні…

 

Великдень рідний настає -

О, станьте на коліна!

В сю ніч воскресне, ожиє

Велика Україна!

 

«Не зови! Я увесь, як осінній листок…»

 

 

I

 

Не зови! Я увесь, як осінній листок,

Як листок у пожовклім саду…

Тільки вітер повіє - і я упаду

На холодну дорогу, на сірий пісок.

 

Чорна тінь, чорна тінь біля мене стоїть,

Жде, коли я сумну свою пісню скінчу,

Коли я, як листок золотий, полечу,

Щоб на сірім піску догоріть і зотліть.

 

 

II

 

Як серце... серце б'ється!

А відгуку нема.

Ніхто не відгукнеться...

О земленько німа!

 

Як хочеться за руку

Когось узять на мить...

Всю душу, щастя, муку

В стисканні перелить!

 

О серце рідне, хто ти?

Де тужиш на землі?

Віддай свої скорботи,

Віддай мої жалі...

 

«Ні для людей, ні для юрби…»

 

 

Ні для людей, ні для юрби,-

Для душ, збудованих з проміння,

Надій, любові і журби

Мої пісні, мої квиління.

 

І хай пісень і сліз моїх

Не чують вулиці веселі,

Дарма, колись на крики їх

Луна озветься із пустелі,

Озвуться камені і скелі.

 

3.12.1917

 

НІКОМУ

 

 

Ти не любиш? Я люблю.

Як люблю я, як лелію,

Навіть слів я не вловлю

І вловити їх не смію.

 

Але що слова мої?

Про любов мою безсилі

Розказати солов’ї

І вітри ширококрилі.

 

Солов’ї лящать в маю,

І мовчать, розбившись, хвилі.

Я ж весь вік тебе люблю

І любитиму в могилі.

 

3.12.1917

 

КАЗКА

 

 

Чорні хмари нас гнітили

Чорним каменем віки,

І віки з землі летіли

Наші мрії і думки.

 

Снилась їм блакить небесна,

В небі сонце золоте,

Снилась казка їм чудесна,

Край, де папороть цвіте.

 

І думки віки летіли

В казку дивну без кінця.

В їх впивались гострі стріли

І проймали їм серця.

 

І здавалось, що проміння

Нам не вгледіти повік.

Що до суду ніч осіння

Обгорнула нас, калік…

 

Нагло!.. Буря зашуміла,

В небі в сурми грає хтось,

І блакить заголубіла,

І проміння полилось!

 

Наче впали мертві стіни,

Наче в небі Бог проснувсь,

Наче прапор України

Понад світом розгорнувсь!

 

Се його блакитні крила

Лащить сонце золоте!

Казка браму одчинила -

В казці папороть цвіте.

 

6.12.1917

 

«Життя солодке і прекрасне…»

 

 

Життя солодке і прекрасне,

І безліч щастя на землі,

І тільки люде - звірі злі...

І тільки їм життя безщасне.

 

Але на світі все минає,

За ніччю завжди день іде,

Любов, красу і мир веде

І сонцем світ благословляє.

 

4.12.[1917]

 

«В хмарах сурми загриміли…»

 

 

В хмарах сурми загриміли,

Бурі вдарило крило,

Сонні хвилі зашуміли,

Мертве море ожило.

 

Розгулялось, розгойдалось,

Гнівом зморщило чоло...

З небом, з вітром побраталось,

Вільній волі присягло.

 

Грає море. Сонце гріє,

Тане зляканий туман.

О привіт тобі, стихіє,

Щастя повний океан!

 

1917

 

«Лежу в труні. Примар’я хрест в руках…»

 

 

Лежу в труні. Примар’я хрест в руках

І попіл гніву в головах...

Не жду нічого... Смерті жду,

А смерть шепоче: «Я прийду».

 

Десь чути гомін. Вир шумить,

А хтось сміється, хтось кричить:

«Під прапор, лицарі-брати!»

Невже, невже воскресла ти?!

 

Ніхто мені не відповів...

І хтось спокійно, хтось без слів

Впустив на мене молоток...

Ах, влучив в серденько гвіздок!

 

22.10.1917

 

«В диханні бурі, в реві грому…»

 

 

В диханні бурі, в реві грому,

Коли на обрії страшному

В огні палають небеса,

Живе несказанна краса.

 

Що буде далі, хто вгадає:

Чи вихор крилами замає

І вип’є теплу кров з землі,

А чи напоє дощ її?

 

Народе мій! Ясний соколе,

В борні схвильований, як