Олександр Олесь - Сатира, Олександр Олесь

«Міністр прибув…»

А він не бачив і не чув.

 

Народ нарешті утомивсь.

Розтав, розвіявся, розпливсь,-

Міністр інкогніто лишивсь.

 

«Хто в нас в міністрах не бував…»

 

 

Хто в нас в міністрах не бував:

Осли, телята, поросята

І жовтодзьобі гороб’ята.

Тепер же інший час настав.

 

Тепер призначують на жах

І на загибель всього люду

Іскаріотського Іуду,

Що ввів дурних дітей в облуду

І обезславив по світах.

 

«Борітеся - поборете…»

 

 

Борітеся - поборете,

Додому зовете,

Додому ви говорите,

А в Відні сидите.

 

Борітеся - поборете,

Боротись зовете,

А з Копами говорите,

У Бронських сидите.

 

І пишеться, й говориться

Те саме вже стократ...

Два роки уже бореться

Страшний чемпіонат.

 

Один в Карлсбаді бореться,

Той в Бадені чи де,

Ні один не умориться,

Ні один не впаде…

 

Що ж, хай собі змагаються,

Хіба це не добро,

Як ребра не ламаються,

Хіба лише перо.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Борітеся - поборете!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

«Слон голодав... Був піст…»

 

 

Слон голодав... Був піст.

Журилася страшенно муха,

Спустила вуха

І навіть хвіст.

 

І враз журбу перемогла:

Зняла панчохи, черевики,

Схопила крихту хліба й ліки

І все слонові віддала.

 

«Про правих есерів короткий мій спів…»

 

 

Про правих есерів короткий мій спів:

З підробленим пасом прожити зумів...

 

«Та ти ж червоний наче рак…»

 

 

«Та ти ж червоний наче рак,

Та ми ж не діти...»

Тоді сказав дивак:

«Я перестав вже червоніти».

 

Повірили... і хто б вгадав? -

В есери праві він попав.

 

«Він справжнім був паном у ложці води…»

 

 

Він справжнім був паном у ложці води:

Купавсь і сушився на сонці...

Коли ж в океан обернулись льоди,

Сміттям закрутивсь в ополонці.

 

«НАЦІОНАЛЬНІЙ РАДІ»

 

 

Ой коли зібралась народитись «Рада»,

Била себе в груди, плакала громада:

«Ой, ізвідки ж лихо, ой, і що ж то буде!

Будуть із нас кпити і сміятись люде».

 

Ой як народилась у хатині вбогій,

Затремтіли руки, затрусились ноги,

Голова схилилась до землі, додолу,

Очі не дивились на дитину кволу.

 

Щоб дитина людське око не жахала,

Узяли до неї в няньки генерала,

Та не замінив він дійної корови,

Й не було в дитини ні краплини крові.

 

І понесла нянька ту дитину в Польщу,

Щоб зробити з неї бадьорішу й товщу.

Але по дорозі гратись з нею стала,

Високо дитину вгору підкидала.

 

І впустила якось на каміння бідну,

А дитина мала голову не мідну,-

Не пройшло й години, не пройшло й хвилини,

І не стало в світі бідної дитини.

 

Ой як умирала на камінні «Рада»,

Плакала, сміялась вся наша громада,

А якомусь блазню дика думка впала -

Однести під ліжко няньку-генерала.

 

«Державний центр, стократ солодший мрії!..»

 

 

Державний центр, стократ солодший мрії!

Державний центр без грунту, без ваги.

Без тягаря - периферії,

Хоч на ногах і висять ланцюги.

 

Але яка вага у світі перетягне,

Коли есеф в повітря, в небо прагне.

Здається, Бог так само те ж зробив:

Він до есефа всесвіт причепив.

 

«Вони зійшлися, небораки…»

 

 

Вони зійшлися, небораки,

В ім’я найвищої мети,

Щоб всім єдиним фронтом йти,

І перегризлись, як собаки,

Пересварились, як коти,

І розповзлися знов, як раки.

 

«На все ти, Боже, дав пораду…»

 

 

На все ти, Боже, дав пораду,

На щуку дав гака,

На лиса хитрого принаду

І кріса на вовка.

 

Ти не забув і українця,

На шию садячи чужинця,

Але пошли йому, молю,

Ще сьому заповідь свою.

 

БАЛАДА

 

 

Йду по вулиці - дивлюся:

Український прапор! Стій!

Тут? У Відні? (Аж хрещуся).

Рідний прапор! Боже мій!

 

Входжу в хату... ні людини!

Тільки де-не-де щури

Догризають, наче свині,

Українські прапори.

 

У кімнаті повно диму,

Чадом, нафтою смердить,

І єдину, неділиму

Хтось будує, аж сопить.

 

У кутку червона книга,

А на ній сидить поет...

В його серце - наче крига,

І в руках його стилет.

 

На хрестах борці розп’яті,

І малі якісь людці

В колчаківському захваті

В них шпурляють камінці.

 

Геростратик обнімає

Генерала-москаля.

Кров’ю теплою стікає

Під ногами їх земля.

 

Хтось стоїть, очей не зводить,

Наче з Бога, з Клеманса.

А на сході сонце сходить,

Воля, правда і краса.

 

1919

 

ВЖЕ ЦВІТУТЬ КВІТКИ…

 

 

Вже цвітуть квітки