Ден Браун - Точка обману

через вислуховування батькової риторики, в її сумочці озвався пейджер. Зазвичай його різке електронне пищання бувало неприємною несподіванкою, що недоречно переривала розмову, але зараз воно прозвучало мало не солодкою мелодією.

Сенатор невдоволено насупився – його посміли перервати!

Рейчел витягнула пейджер з сумочки і натисла в певній послідовності п’ять кнопок, підтверджуючи, що саме вона і є тією особою, що тримає пристрій. Пищання припинилось, і почав блимати рідкокристалічний дисплей. За п’ятнадцять секунд вона отримає засекречене текстове повідомлення.

Сніден радісно вишкірився на сенатора.

– Вочевидь, ваша донька – дуже зайнята жінка. Приємно бачити, що ви все одно знаходите час у ваших щільних розкладах, аби разом пообідати.

– Як я вже сказав, сім’я – це найголовніше.

Сніден кивнув, а потім його погляд враз посуворішав.

– А дозвольте вас спитати, пане сенатор, – як вам з донькою вдається долати конфлікт інтересів?

– Конфлікт? – сенатор Секстон з удаваним нерозумінням сіпнув головою. – Який конфлікт?

Рейчел підвела очі вгору, аж скривившись від невдалого акторства батька. Вона прекрасно знала, про що йдеться. «Бісові репортери», – подумала вона. Половина з них – на утриманні політиків. Запитання, яке щойно прозвучало, на жаргоні журналістів мало назву «грейпфрут». Тобто воно мало виглядати як несподіванка, хоча насправді було заздалегідь зрежисованою «домашньою заготовкою» для прояснення деяких моментів у вигідному для сенатора світлі – така собі зручна подача у баскетболі: тільки хапай м’яча і забивай його у кошик.

– Ну, розумієте, пане сенатор… – прокашлявся репортер, удаючи збентеження від власного запитання. – Конфлікт полягає в тому, що ваша дочка працює на вашого опонента.

Сенатор Секстон вибухнув сміхом, розряджаючи начебто напружену атмосферу.

– Ральфе, по-перше, ми з президентом не опоненти. Просто ми патріоти, але маємо різні погляди на те, як слід керувати країною, яку обидва любимо.

Журналіст аж засяяв від щастя: йому вдалося викликати саме такий вираз, на який він сподівався.

– А по-друге?

– А по-друге, моя донька працює не на президента, її наймає розвідувальне відомство. Вона систематизує розвідувальні дані й надсилає їх до Білого дому. Це не така вже й висока посада. – Сенатор замовк і поглянув на Рейчел. – Якщо вже на те пішло, то я навіть не певен, що ти, моя люба, особисто знайома з президентом, чи не так?

Рейчел витріщилася на батька, мало не пропікаючи його гнівним поглядом.

Цієї миті запищав пейджер, і Рейчел уп’ялася поглядом у повідомлення, що висвітилося на екрані.

RPRT DIRNRO STAT

Швидко розшифрувавши стенографічний запис, вона спохмурніла. Повідомлення було несподіваним і, найпевніше, нічого доброго не означало. Однак воно стало приводом піти.

– Панове, – звернулася Рейчел до чоловіків. – Мені страшенно не хочеться, але я змушена йти. Спізнююся на роботу.

– Міс Секстон, – швидко зорієнтувався репортер, – перед тим як піти, чи не могли б ви прокоментувати чутки про те, що сьогоднішній сніданок був організований для того, щоб обговорити можливість залишити вашу теперішню посаду і працювати на виборчу кампанію вашого батька?

У Рейчел виникло таке відчуття, наче хтось вихлюпнув їй в обличчя гарячу каву. Це запитання заскочило її зненацька. Рейчел поглянула на батька і з його усміху здогадалася, що воно було заздалегідь підготовлене. Їй страшенно захотілося перегнутися через стіл і штрикнути сенатора виделкою.

Репортер тицьнув їй під носа диктофон.

– То що ви на це скажете, міс Секстон?

Рейчел гнівно витріщилася на репортера.

– Ральфе – чи як вас там звуть, – затямте ось що: я не збираюся кидати свою роботу, аби працювати у виборчій кампанії сенатора Секстона, а якщо ви надрукуєте щось не так, як я вам щойно сказала, то вам доведеться виколупувати оцей диктофон кочергою з вашої дупи.

Журналіст отетеріло витріщився на Рейчел. Потім, ховаючи єхидний усміх, вимкнув диктофон і оголосив:

– Дякую вам обом. – І хутко зник.

Рейчел одразу ж пошкодувала, що зірвалася. Вона успадкувала вибухову вдачу свого батька і ненавиділа його за це. Спокійно, Рейчел, угамуйся.

Батько дивився на неї з гнівом та осудом.

– Час би вже навчитися стримувати себе.

Рейчел стала збирати свої речі.

– Зустріч закінчено.

Сенатор і не збирався прохати її залишитися. Витягнувши мобільний для нової розмови, він кинув:

– Бувай, дорогенька. Якщо хочеш, можеш заскочити днями до мене в офіс – хоч привітатися. І виходь заміж, заради Бога. Тобі вже тридцять три.

– Тридцять чотири, – відрізала Рейчел. – Твоя ж секретарка надсилала мені картку на день народження!

Сенатор сумно посміхнувся.

– Тридцять чотири. Майже стара діва. Знаєш, коли мені було тридцять чотири, я вже…

– …встиг одружитися і заскочити в ліжко до сусідки? – Ця фраза прозвучала гучніше, аніж хотіла Рейчел, і її відлуння зависло в несподівано запалій тиші, чутне для всіх присутніх. Відвідувачі за сусідніми столиками підвели голови.

Очі сенатора Секстона спалахнули гнівом і вмить перетворилися на два крижані кристали, що вп’ялися в Рейчел.

– Не заривайтесь, дівчино.

Рейчел рушила до виходу. «Це ви не заривайтеся, сенаторе», – подумки відповіла вона.

Троє чоловіків мовчки сиділи у своєму утепленому наметі. А надворі лютував крижаний вітер, шарпаючи їхній притулок і погрожуючи зірвати його з кріплень. Та ніхто з чоловіків не звертав на це уваги, бо кожен не раз бував у набагато небезпечніших ситуаціях.

Їхній сніжно-білий намет розташувався в неглибокій западині, так, щоб його не було видно. Засоби зв’язку, пересування та зброя були найкращими і найсучаснішими. Командир групи мав кодове ім’я Дельта-Один. М’язистий і гнучкий, він мав очі так само невиразні й пусті, як і місцевість, де зараз базувалася група.

Військовий хронометр на руці Дельти-Один різко пискнув. Його звук пролунав в унісон із пищанням хронометрів у двох інших чоловіків.

Минуло ще півгодини.

Час вирушати. Знову.

Дельта-Один задумливо підійшов до виходу і, полишивши своїх компаньйонів, ступив у темряву, де скаженів крижаний вітер. Командир уважно оглянув залитий місячним сяйвом обрій крізь інфрачервоний бінокль. Як і завжди, він зосередився на об’єкті, який розміщувався на відстані з тисячу метрів – величезна та несподівана в цих краях споруда, що здіймалася над пустельною місцевістю. Відтоді, як було завершено її будівництво, Дельта-Один зі своєю групою ось уже десять днів спостерігав за нею. Він не сумнівався, що інформація, яку містив цей об’єкт, здатна змінити світ. Для її захисту кілька людей уже заплатили життям.

Наразі біля об’єкта панував спокій.

Однак набагато важливіше було перевірити те, що зараз відбувалося всередині.

Дельта-Один зайшов назад до намету і звернувся до підлеглих:

– Час здійснити обліт.

Обидва чоловіки кивнули. Вищий на зріст Дельта-Два розкрив переносний комп’ютер і