Руданський - Співи, Руданський

за­по­рожці

З Білецьким Іва­ном,

Зди­ба­ли­ся з Ли­зо­гу­бом

Та із Га­ла­га­ном;

Здибалися, по­летіли,

Назад пог­ля­да­ють -

Аж там уже Апос­то­ла

Козаки хо­ва­ють.

Аж там уже Апос­то­ла

Козаки хо­ва­ють,

Аж там уже і ука­зи

З Моск­ви по­си­ла­ють,

Лизогуба півгетьма­ном

Тілько оби­ра­ють…

Ли­зо­гу­ба півгетьма­ном

Тілько оби­ра­ють,

А дру­го­го півгетьма­на

З Моск­ви по­си­ла­ють.

10 июня

МІНІХ

Ходить сокіл ко­ло мо­ря,

Крила роз­пус­кає;

Ходить Мініх ко­ло дво­ру

Та й ду­му га­дає.

Він га­дає, про­мов­ляє

В ли­хую го­ди­ну:

"Ой Біро­не ти, Біро­не,

Розпревражий си­ну;

Ой Біро­не ти, Біро­не,

Розпревражий си­ну,

Добув же ти за лю­бощі

Цілу Курівщи­ну.

Добув же ти за лю­бощі

Цілу курівщи­ну,

Та за сла­ву й я до­бу­ду

Цілу Ук­раїну!"

І при­хо­дить до ца­риці

Та й став го­во­ри­ти:

"Позволь, - ка­же, - яс­на Ган­но,

Турків пе­ре­би­ти!

Позволь, - ка­же, - яс­на Ган­но,

Турків пе­ре­би­ти,

Позволь мені в Ту­реч­чині

Слави зас­лу­жи­ти!"

А ца­ри­ця, як на теє,

Горобців стріляє,

А Біро­на не­ма вдо­ма -

Коней виїжджає.

Вона й ка­же: "Та йди, - ка­же, -

Хоч і чор­та би­ти,

Лиш дай мені хоч їдно­го

Горобця за­би­ти!"

Тоді Мініх Ле­он­то­го

Жи­во зак­ли­кає,

Дає йо­му двад­цять ти­сяч,

На Крим по­си­лає.

Десять ти­сяч Ле­он­то­ву

Він дає мос­ковських,

Вісім ти­сяч ук­раїнських,

А дві за­по­розьких.

Та й і ка­же всіх но­гай­ців

В сте­пу пе­ре­би­ти,

Та й і ка­же усі се­ла

В Кри­му по­па­ли­ти.

А Ле­онтій, як на теє,

Восени зібрав­ся,

На но­гай­ців лиш пог­ля­нув

І в Крим не дібрав­ся.

Переморив де­сять ти­сяч

Москви і чу­ба­тих

Та й вер­нув­ся на Вкраїну

Зиму зи­му­ва­ти.

На дру­гий рік під ца­ри­цю

Мініх підсту­пає

Та п'ятде­сят і п'ять ти­сяч

Війська вик­ли­кає.

І вик­ли­кав со­рок ти­сяч

Ще й вісім мос­ковських,

А чо­ти­ри ук­раїнських,

А три за­по­розьких.

І вик­ли­кав усе військо

І всіх ота­манів

І пішов собі у сте­пи,

Б'ючи в ба­ра­ба­ни.

Недалеко Пе­ре­ко­пу

Мініх спо­чи­ває,

Він до се­бе Ле­он­то­го

Тихо зак­ли­кає.

Дає йо­му де­сять ти­сяч

Жовнірів мос­ковських

Ще й до то­го три ти­сячі

Хлопців за­по­розьких.

І шле йо­го буд­жаківських

Татар роз­би­ва­ти,

І шле йо­го по­ло­не­них

Руських відби­ва­ти.

І Ле­онтій де­сять ти­сяч

Взяв собі мос­ковських,

Ще й до то­го три ти­сячі

Хлопців за­по­розьких.

Та й і пішов буд­жаківських

Татар роз­би­ва­ти,

Та й і пішов по­ло­не­них

Руських відби­ва­ти.

І мос­калі буд­жаківських

Татар пе­ре­би­ли,

А ко­за­ки по­ло­не­них

До двох­сот відби­ли.

А тим ча­сом при­був Мініх

Аж до Пе­ре­ко­па,

Перескочив рів гли­бо­кий

У чо­ти­ри хло­па,

І пігнав­ся се­ред Кри­му,

І став кримців би­ти,

Срібло, зло­то за­би­ра­ти

І се­ла па­ли­ти.

І по­па­лив вражі се­ла,

Назад по­вер­тає,

Аж до нього пан Га­лецький

Стиха про­мов­ляє:

"Пусти ме­не, ота­ма­не,

на час по­гу­ля­ти,

пус­ти ме­не з ко­за­ка­ми

кримців по­шу­ка­ти".

І пус­кає йо­го Мініх

В ли­хую го­ди­ну,

І при­хо­дить пан Га­лецький

На Чор­ну До­ли­ну,

І ви­дить він, що тьма-тьму­ща

В до­лині та­тарів,

І не втерпів пан Га­лецький,

На сон­них уда­рив.

І спу­жа­ли­ся та­та­ри,

Стали утіка­ти,

Тоді ста­ли їх ко­за­ки

Кіньми до­га­ня­ти.

Тоді ста­ли їх ко­за­ки

Кіньми до­га­ня­ти

Та крівлею та­тарською

Шаблі об­ми­ва­ти.

І вер­ну­ли­ся ко­за­ки,

Сіли, спо­чи­ва­ють,

А тим ча­сом і та­та­ри

Очі про­ди­ра­ють.

А тим ча­сом і та­та­ри

Очі про­ди­ра­ють

І ко­заків ма­лу жме­ню

Кругом обс­ту­па­ють.

Обступають, обс­ту­па­ють,

Далі прис­ту­пи­лись.

І спішив­ся пан Га­лецький,

Козаки спіши­лись,

І до­бу­ли десь у собі

Смертельної си­ли,

І в та­тарів свої шаблі

Раптом за­то­пи­ли.

І по­ча­лась різа­ни­на

В неділеньку зран­ня,

І різа­лись по до­лині

З ран­ня до смер­кан­ня.

І, як сіно під ко­сою,

Татари ва­ли­лись,

І з та­тарів на ополі

Вали по­ро­би­лись.

Аж під вечір і та­та­ри

Із ко­ней зліза­ють,

На по­том­ле­них ко­заків

Ще раз на­па­да­ють.

Тоді жи­во пан Га­лецький

Сина зак­ли­кає,

Ще живіше обіймає,

К сер­цю при­гор­тає:

"Тікай, - ка­же, - ми­лий Пет­ре,

Тікай, ми­лий си­ну,

А я, си­ну, - обіймає, -

А я тут за­ги­ну…"

І ки­нув­ся між та­тарів,

Та вже не вер­тав­ся,

Тілько сла­ви з ко­за­ка­ми

Вічної наб­рав­ся.

І до­чув­ся за них Мініх,

Казав по­хо­ва­ти,

А сам пішов на Вкраїну

Зиму зи­му­ва­ти.

На третій рік під Очаків

Мініх підсту­пає,

Він сімде­сят ти­сяч війська

За со­бою має.

Він шістде­сят ти­сяч має

Жовнірів мос­ковських,

Вісім ти­сяч ук­раїнських,

А дві за­по­розьких.

Він сімде­сят ти­сяч має,

Стоїть, роз­ва­жає.

Далі військо своє сильне

На три розділяє.

І на сте­пи по­си­лає

Жовнірів мос­ковських,

На бай­да­ки по­си­лає

Хлопців за­по­розьких;

А ко­за­кам ук­раїнським

Каже скрізь літа­ти

Та в Очаків на підмо­гу

Турків не пус­ка­ти.

І жовніри мос­ковськії

Турків по­би­ва­ли,

А ко­за­ки ук­раїнські

Турків не пус­ка­ли.

А ко­за­ки ук­раїнські

Турків не пус­ка­ли,

А ко­за­ки за­по­розькі

Турків об­ди­ра­ли.

І наб­ра­ли срібла-зло­та,

Набралися сла­ви

І знов собі зи­му­ва­ти

Пішли до Пол­та­ви.

На чет­вер­тий рік та­та­ри

Самі по­чи­на­ють,

Сорок ти­сяч на вкраїнську

Межу наліта­ють.

Сорок ти­сяч на вкраїнську

Межу наліта­ють,

Палять се­ла на гра­ниці

Й на­зад по­вер­та­ють.

Тоді Ласій де­сять ти­сяч

Козаків зби­рає,

Ще й до то­го трид­цять ти­сяч

Москви за­би­рає;

Пробігає по су­хо­му

Азовськеє мо­ре

І вга­няється до Кри­му

На вра­жеє го­ре.

І ввігнав­ся все­ре­ди­ну…

Козаки дріма­ють,

Аж тут рап­том двад­цять ти­сяч

На них на­па­дать.

І збу­ди­ли­ся ко­за­ки,

Шаблями мах­ну­ли

І та­тарів, як по­ло­ву,

Назад відгор­ну­ли.

Знов прис­ко­чи­ли та­та­ри,

Знову ста­ли би­тись,

Знову ста­ли, як со­ло­ма,

Навкруги ва­ли­тись.

Далі ба­чать, що не жар­ти,

Кинули ко­заків

І по­ро­хом по­летіли

До гір та бай­раків.

А тим ча­сом на Вкраїну

Мініх при­бу­ває

Та й і собі де­сять ти­сяч

Козаків зби­рає.

Та й і собі де­сять ти­сяч

Козаків зби­рає,

Ще й до то­го со­рок ти­сяч

Москви за­би­рає

Та й за Дніпер уже хо­че

Військо пе­рег­на­ти,

Та й у тур­ка хоч Бен­де­ри,

Хоч Хо­тин узя­ти.

Але тілько що Ко­ди­му

Мініх пе­рес­ко­чив,

Як на йо­го ук­раїнців

Турок і нас­ко­чив.

А не вспіли ук­раїнці

Від тур­ка відби­тись,

Як та­та­ри роз­по­ча­ли

Із Мініхом би­тись.

Він та­тарів роз­би­ває,

К Дністру підсту­пає,

Аж там йо­го білго­родський

Паша виг­ля­дає.

І по­ча­лись малі бійки.

Але годі, брат­тя!

Коли джу­ма по­ка­за­лась,

Треба утіка­ти.

І по­ки­нув Мініх турків,

І па­шу по­ки­нув,

А сам зи­му зи­му­ва­ти

Пішов на Вкраїну.

На п'ятий рік по­ка­зав­ся

Паша з Білго­ро­ду

Та й у на­ших ук­раїнців

Випитував бро­ду.

Але наші ук­раїнці

Зараз по­ка­за­ли:

Кілька ти­сяч по­ло­жи­ли,

Решту розігна­ли.

Незабаром і сам Мініх

Потряс го­ло­вою,

Він шістде­сят ти­сяч війська

Повів за со­бою.

Він шістде­сят ти­сяч війська

Повів з Мос­ков­щи­ни,

Ще й до то­го кілька ти­сяч

Повів з Ук­раїни.