Руданський - Співи, Руданський

Са­ви­чем і Чар­ни­шем

Пав­ла вик­ли­кає,

Але Пав­ло послів собі

Вперед по­си­лає.

І при­бу­ли у Пет­ропіль

Посли мо­ло­децькі:

Полковники Да­ни­ло­вич

І Пет­ро Ко­рецький.

Бунчуковий Во­лодьковський

І су­дець Гра­бен­ко,

І військо­вий з ни­ми пи­сар

Завзятий Ха­нен­ко.

І при­бу­ли у Пет­ропіль

Та й го­во­рять: "Ца­рю!

Візьми собі Вельяміна,

Візьми на­шу ка­ру;

Судці твої мос­ковськії

Нас доб­ра не учать,

Багатого об­ди­ра­ють,

А бідно­го му­чать.

Козаків за хлопів ма­ють

І гри­зуть гетьма­на…

А чи ж так то, яс­ний ца­рю,

Було за Бог­да­на?..

Ти го­во­риш, що Хмельницький

Сам ца­рям при­ра­див,

Щоб мос­ковський воєво­да

На Вкраїні ря­див;

Але Пав­ло По­лу­бо­ток

Не хо­ває сло­ва,

Він го­во­рить: "Що там, - ка­же, -

Батькова умо­ва!

Спершу, ца­рю, підно­ви ти

Нашу дав­ню во­лю,

Щоб ми самі су­ди­ли­ся

Помежи со­бою;

Щоб ні стольник, ні бо­ярин,

Ані воєво­да

Не пи­та­ли, не су­ди­ли

Нашого на­ро­да;

Щоб ко­за­ки самі собі

Розправу чи­ни­ли,

І, де три їх, щоб два собі

Третього су­ди­ли.

І всі царі мос­ковськії

Теє пра­во зна­ли

І за нього своє сло­во

Царськеє да­ва­ли.

Та й ти да­вав, яс­ний ца­рю,

Як ізби­рав ра­ду,

Як да­вав нам у гетьма­ни

Пана Ско­ро­па­ду!

Чо­го ж те­пер на Вкраїні

Воєводи ста­ли,

Чого пра­ва ко­зацькії

Й вольності про­па­ли?!"

Незабаром за пос­ла­ми

Й Пав­ло при­бу­ває

І з Чар­ни­шем і Са­ви­чем

К ца­рю підсту­пає.

Підступає, дає лис­ти,

Просить за Вкраїну,

Але, зна­ти, й Пав­ло при­був

В ли­хую го­ди­ну:

Ані Пет­ро, ні бо­яри

За нього не дба­ли,

Його лис­ти за Вкраїну

Під сук­ном ле­жа­ли.

І че­кає Пав­ло місяць,

Ба й дру­гий че­кає,

Ба й че­кає місяць третій -

Цар не зак­ли­кає.

"Почекай же, - Пав­ло ка­же, -

Їдна мені до­ля,

Але ста­не й тобі хро­ном

Козацькая во­ля".

І ос­таннє своє сло­во

Цареві го­то­вить;

І при­хо­дить з стар­ши­ною

І до нього мо­вить:

"Знаю й ба­чу те­пер, ца­рю,

Що ти без при­чи­ни

Підійнявся на по­ги­бель

Мої Ук­раїни.

І всі царськії ука­зи

Хочеш по­па­ли­ти,

І всі вольності ко­зацькі

Хочеш по­то­пи­ти.

І ко­заків, як ху­до­бу,

На ро­бо­ту го­ниш,

І над ни­ми "Вічна пам'ять"

По бо­ло­тах дзво­ниш…

І гетьма­на оби­ра­ти

Нам не поз­во­ляєш,

І су­ди­ти судців своїх

З Моск­ви по­си­лаєш!

І нас су­дять без за­ко­ну,

Без вся­ко­го пра­ва;

Чи вже ж тобі за то, ца­рю,

Буде яка сла­ва?

Але не­хай мені бу­де

Вільно і ка­за­ти,

Що нічо­го тобі, ца­рю,

З Ук­раїни жда­ти.

Україна - не ди­ти­на,

Вона во­лю має,

А вільно­го не не­волі -

Правда при­гор­тає.

Тепер ка­жи мені, ца­рю,

Хоч залізо тер­ти,

Хоч у тюрмі хо­лоднії

Із го­ло­ду мер­ти;

Усе їдно мені, ца­рю,

Тілько б не ви­да­ти,

Як та бідна Ук­раїна

Буде про­па­да­ти!.."

І стис­нув Пет­ро зу­ба­ми.

"Шкуру, - ка­же, - здер­ти!"

Але тро­хи оду­мав­ся:

"В тюр­му аж до смер­ти!"

І у тюрмі Пет­ра й Пав­ла

Разом з стар­ши­на­ми

Обіллявся По­лу­бо­ток

Дрібними сльоза­ми…

Обіллявся не за се­бе,

А за Ук­раїну

Та за своїх то­ва­ришів,

Що без долі ги­нуть.

Та не дов­го ж Пав­ло пла­кав.

Заслаб, по­ми­рає…

Цар док­то­ра по­си­лає -

Павло ви­га­няє.

"Нащо, - ка­же, - жит­тя моє

Назад по­вер­та­ти,

Коли я не мо­жу долі

Батьківщині да­ти?"

Петро сам іде до нього,

Щоб пе­реп­ро­си­ти,

І дає йо­му лікарст­во,

Просить йо­го пи­ти.

Але Пав­ло По­лу­бо­ток

Йому про­мов­ляє:

"Дармо, ца­рю; ти не вер­неш,

Що вже по­га­сає…

Живо-живо Пав­ла й Пет­ра

На світі не бу­де,

Тоді обох нас роз­су­дять

Правдивії лю­ди…"

8 июля

ПАВЛО АПОСТОЛ

Україно-Україно,

Що ти за то да­ла,

Що ста­ро­го Апос­то­ла

Гетьманом об­ра­ла?

Ук­раїно-Україно,

Що ти зап­ла­ти­ла,

Що до се­бе та Пет­ри­ка

Ти так при­хи­ли­ла?

Україно-Україно,

Що то з мос­ка­ля­ми,

Що пос­ланці по­вер­та­ють

До те­бе з да­ра­ми?

І за ни­ми Ли­зо­губ нас,

Чарниш, Жу­ра­ковський?

І чим же так при­хи­лив­ся

До них цар мос­ковський?

Не пи­тай­те, добрі лю­ди,

Каже Ук­раїна:

Колись бу­ла в Мос­ков­щині

Тяжкая го­ди­на.

Колись бу­ла в Мос­ков­щині

Тяжкая го­ди­на:

Петро су­див ца­ре­ви­ча,

Су­див сво­го си­на.

І про­сив­ся син Пет­ро­вий

А Пет­риків та­то,

І бу­ло там се­на­торів

Багато-багато;

Але жо­ден не по­ду­мав

За нього обс­та­ти,

Не смів жо­ден про­ти ка­ри

Голосу по­да­ти.

Їдна тілько Ук­раїна

За нього обс­та­ла,

Їдна тілько Ук­раїна

Голос свій по­да­ла.

І був гетьман в Пет­ро­полі,

Як Пет­рик вінчав­ся,

І до гетьма­на ста­ро­го

Петрик обізвав­ся:

"Спасибі вам, добрі лю­ди,

Що ви сер­це ма­ли,

Що ви в кровлі мо­го батька

Рук не по­ка­ля­ли.

За то те­пер і гетьма­на

Я вам поз­во­ляю,

За то те­пер і пра­ва вам

Давні по­вер­таю!

І чо­го лиш бу­де тре­ба,

Просіть, добрі лю­ди,

Усе для вас я учи­ню,

Усе для вас бу­де!"

І по­дя­ку­вав Апос­тол,

Назад по­вер­тає

Та й до ца­ря, до Пет­ри­ка,

Послів по­си­лає,

Посилає до Пет­ри­ка,

Просить ми­лость ма­ти:

Позволити поспільную

Старшину об­ра­ти.

Не пе­ре­чить доб­рий Пет­рик,

Зараз поз­во­ляє.

Не че­кає і Апос­тол,

Зараз оби­рає.

І Ли­зо­губ став обоз­ним

І за­раз до діла;

У судці пішов Кан­ди­ба

І сот­ник Забіла;

В пи­сарі пішов Тур­новський,

Па­нич чи по­по­вич,

В оса­ули пан Ли­сен­ко

І пан Ма­нуй­ло­вич;

І поспільнії хо­рунжі -

Горленко-бунчужний,

А в поспільнії бун­чужні

Борозна не­дуж­ний.

І підняв на но­ги гетьман

Слабу Ук­раїну

І ще чо­гось до Пет­ри­ка

Іде в Мос­ков­щи­ну.

Аж там Пет­рик по­ми­рає,

Ган­на нас­ту­пає,

Во­на ж уже Ук­раїну

Не так при­гор­тає.

Вона тілько Апос­то­ла

В очі при­гор­тає,

А за очі трид­цять ти­сяч

Людей ви­ма­гає.

І підня­лось трид­цять ти­сяч

З пол­ков­ни­ком Танським,

Пішлі, бідні, з Ук­раїни

В сте­пи ба­сур­манські.

І підня­лось трид­цять ти­сяч,

Та усі чу­баті,

Пішли в сте­пи ба­сур­манські

Вали ви­си­па­ти.

І підня­лось трид­цять ти­сяч

Ще до схо­ду сон­ця,

Висипають вал від До­ну

До са­мо­го Дон­ця.

На дру­гий рік трид­цять ти­сяч

Свіжих по­си­лає,

А торішніх трид­цять ти­сяч

Назад по­вер­тає.

На третій рік із Польшею

Бійка роз­по­ча­лась,

Щоб від естів і від курів

Польща відцу­ра­лась;

Бо лю­бов­ник Ган­нин Бірон

Став її про­си­ти,

Щоби йо­го у тих Ку­рах

Князем ізро­би­ти.

І по­ча­лась тая бійка,

Військо зне­ма­гає…

Тоді гетьман за­по­рож­цям

Стиха про­мов­ляє:

"Покидайте, - ка­же, - хлопці,

Турецькі гра­ниці

Та давнього собі місця

Просіть у ца­риці…"

І про­сяться у ца­риці,

Цариця прий­має

І бу­ла­ву, бун­чук, пер­нач,

Хоруг по­си­лає.

І ка­же їм, за­по­рож­цям,

На вра­жую ка­ру,

Заселити два Ко­да­ки

І річку Са­ма­ру.

А тим ча­сом в Білій Церкві

Каже при­сяг­ну­ти

Та у Польшу з ота­ма­ном

На час за­вер­ну­ти.

І пігна­лись