Руданський - Співи, Руданський

ОЛЕГ - КНЯЗЬ КИЇВСЬКИЙ

I

Не у гості, а на кості

Ходили ко­за­ри.

Та не пи­во ж і їм бу­де,

А кров та по­жа­ри!

Вже зібрав­ся Олег віщий

На вра­жу не­до­лю,

Їде ко­нем білог­ри­вим

По чис­то­му по­лю.

Блищить бро­ня ца­рег­радська,

Шелом аж па­лає,

І кінь йо­го білог­ри­вий

Соколом сту­пає.

Олег їде чис­том по­лем,

Грає білог­ри­вий, -

Але хто ж то ко­ло гаю,

Як мо­ло­ко, си­вий?

Лиш па­ли­ця ко­ло нього

Та гуслі без струнів…

То ве­ли­кий ста­рець бо­жий,

То віщун Пе­рунів.

І Олег до то­го стар­ця

Коня по­вер­тає,

Через сідло пок­ло­нив­ся,

Віщуна пи­тає:

"Скажи мені, стар­че бо­жий,

пе­рунів про­ро­че,

чи жи­во я, чи не жи­во

сплю­щу свої очі?

І не бійся і не тай­ся,

Я дар­мо не схо­чу,

Я за сло­во прав­ди­веє

Тебе озо­ло­чу…"

"Та мені-то, - віщун ка­же, -

Нічого бо­ятись,

А зо­ло­том твоїм, кня­же,

Не озо­ло­ча­тись.

Не но­шу я срібла-зло­та,

Князів не бо­юся,

А що бу­де із то­бою,

Я не по­та­юся.

Щасливий ти, па­не кня­же!

Недолі не знаєш,

Та, як бу­деш уми­ра­ти,

Мене спо­га­даєш.

Слава твоя, кня­же, хо­дить

Помежи зем­ля­ми,

В Ца­рег­раді при­би­ваєш

Ти щи­ти на брамі.

Тебе, кня­же, не спи­ня­ють

Ні яри, ні го­ри,

Під то­бою за­ти­хає

І синєє мо­ре.

Твої броні зо­ло­тої

Мечі не ру­ба­ють,

І острії вражі стріли

Помимо літа­ють.

Під то­бою й білог­ри­вий

Чинить твою во­лю:

То літає, як ша­ле­ний,

По вра­жо­му по­лю,

То спи­ниться, як камінний,

Як ву­ди­ла здви­неш, -

А все-та­ки ти од нього,

Ти од ко­ня зги­неш!"

І по­ду­мав Олег віщий

Та й не довіряє,

Через гри­ву по­хи­лив­ся,

Із ко­ня злізає,

І кру­тую шию гла­дить,

І став про­мов­ля­ти:

"Жаль ве­ли­кий мені, ко­ню,

Тебе по­ки­да­ти!..

Таж ми ра­зом, вірний ко­ню,

Вийшли з Нов­го­ро­ду.

Разом пи­ли і му­ти­ли

Дніпровськую во­ду.

Таж ми ра­зом, вірний ко­ню,

Пролітали го­ри

І хо­ди­ли за сла­вою

Аж за синє мо­ре.

І, як щи­та в Ца­рег­раді

Прибивав до бра­ми,

На твоїх стре­ме­нах зло­тих

Я сто­яв но­га­ми.

Тепер годі, вірний ко­ню,

Йди собі гу­ля­ти,

А мені в твої стре­ме­на

Більше не сту­па­ти!..

У стре­ме­на не сту­па­ти,

В сідлі не сидіти

І з то­бою в чистім полі

Вітром не летіти…

Гуляй собі, вірний ко­ню!

А ви, мої діти,

У зе­ле­ну па­по­ло­му

Коня одягніте,

І да­вай­те йо­му пи­ти

Із мої кри­ниці,

І да­вай­те йо­му їсти

Ярої пше­ниці!.."

І вірнії йо­го слу­ги

Білогрива взя­ли,

А дру­го­го - во­ро­но­го

Князеві по­да­ли.

II

Ба, над­хо­дить і про­хо­дить

Не час, не го­ди­на,

Аж гу­ляє Олег віщий,

Гуляє дру­жи­на;

І срібнії й зо­лотії

Чари ви­хи­ляє

І давнії і новії

Бійки спо­ми­нає…

"А що ж кінь мій білог­ри­вий?"

Олег за­пи­тав­ся.

"Не пи­тай­ся, яс­ний кня­же! -

Слуга обізвав­ся. -

Давно уже білог­ри­вий

Гуляє на волі

Коло Дніпра ши­ро­ко­го

На чис­то­му полі;

Там вов­ки йо­го го­ду­ють,

Птахи дог­ля­да­ють,

Буйні вітри йо­го че­шуть,

Дощі ви­ми­ва­ють.

І на ньому уже, кня­же,

Зіллям зе­ле­ниться

Не зе­ле­на па­по­ло­ма -

Зелена тра­ви­ця".

І три­має Олег ча­ру

Та й не ви­пи­ває,

Похилився го­ло­вою

Та й собі га­дає:

"Не че­кав же мої смерті,

Згинув білог­ри­вий,

А де ж сло­ва твої віщі,

Віщуне ти си­вий?"

І поїхав Олег віщий,

Поїхали гості.

Коло Дніпра на бе­резі

Оглядають кості.

Там дощі їх роз­ми­ва­ють,

Порох за­си­пає,

І над ни­ми буй­ний вітер

Траву хи­ли­тає…

І олег на білий че­реп

Наступив но­гою

І го­во­рить: "Спи, мій ко­ню,

В мирі та спо­кою!

Та не жа­луй на Оле­га,

Що він те­бе ки­нув,

Що без нього ти без сла­ви

Серед по­ля зги­нув…

Не на ме­не, ко­ню, жа­луй,

Не на па­на сво­го,

На віщу­на, ко­ню, жа­луй,

Віщуна ста­ро­го!.."

Але зна­ти, па­не-бра­те,

Того не бу­ва­ло,

Щоби сло­во віщу­но­ве

Дармо про­па­да­ло.

І ще кості білог­ри­ва

Вода не об­ми­ла,

Як га­дю­ка у че­репі

Гніздо собі зви­ла.

І тілько йно Олег віщий

Череп нас­ту­пає,

А га­дю­ка у че­репі

Вже піну пус­кає.

Олег че­реп нас­ту­пає

З віщу­на сміється,

А га­дю­ка у че­репі

Вже пінить і в'ється…

Олег мо­ву по­чи­нає…

Скочив, як на му­ках:

Йому в но­гу зас­мок­та­лась

Чорная га­дю­ка.

І про­мо­вив Олег віщий:

"Твоя прав­да, си­вий!

Згубив ме­не мій кінь вірний,

Мій кінь білог­ри­вий!"

* * *

Зеленіє на мо­гилі

Свіжая дер­ни­на;

Над Оле­гом п'є-гу­ляє

Сивая дру­жи­на.

І срібнії й зо­лотії

Чари ви­хи­ляє

І давнії і новії

Бійки спо­ми­нає.

ПАВЛО ПОЛУБОТОК

Полуботку-Полуботку,

Наказний гетьма­не!

А хто ж тобі гетьманськую

Булаву діста­не?

Полуботку-Полуботку,

Голубе-соколю!

А як же ж ти підіймеш­ся

За ко­зацьку во­лю?

Полуботку-Полуботку,

Рідная ди­ти­но!

А як же ж ти ізійдеш­ся

З вра­жим Вельяміном?

Не пи­тай­те, хто Пав­лові

Булаву до­бу­де,

Є у нього Ук­раїна,

Є у нього лю­ди.

І пішли вже Се­мен Ру­бець

І Ва­силь Би­ковський,

Лиш че­кай­те, що то ска­же

Цар Пет­ро мос­ковський.

Нема ца­ря в Мос­ков­щині,

Десь у Те­ге­рані;

Але пос­ли й ту­ди за ним -

І вже в Аст­ра­хані.

І за мо­ре, за Хва­линське,

Листи по­си­ла­ють

Та у ца­ря се­ред бійки

Гетьмана бла­га­ють.

А тим ча­сом і Вельямін

Листи по­си­лає

Та до ца­ря мос­ковсько­го

Стиха про­мов­ляє:

"Що ро­би­ти, - ка­же, - ца­рю,

З ти­ми ко­за­ка­ми?

Либонь, во­ни хо­тять зно­ву

Битись з мос­ка­ля­ми!

Шумить-гуде Ук­раїна,

Козаки гу­ка­ють,

А най­більше Ми­ло­ра­дич

З Мар­ке­ви­чем гра­ють".

І по­ду­мав цар мос­ковський,

Та й із Те­ге­ра­ня

Серед зи­ми свої лис­ти

Шле до Аст­ра­ха­ня,

Та й і ка­же ук­раїнцям:

"Почекайте, лю­ди,

Повернуся в Мос­ков­щи­ну -

Тоді все вам бу­де!

Але за то й ме­не те­пер

Послухайте, діти,

І п'ятнад­цять мені ти­сяч

Козаків пошліте!

З Ми­ло­ра­ди­чем пошліте

В Ла­до­гу п'ять ти­сяч,

А з Мар­ке­ви­чем до Хрес­та

Пошліть де­сять ти­сяч!"

І пішли сумні ко­за­ки,

Нічого діяти…

"Зато, - ка­жуть, - ми гетьма­на

Будем жи­во ма­ти!"

Та не во­рон же то чор­ний

Із со­ко­лом б'ється,

То Вельямін з По­лу­бот­ком

За пра­ва де­реться.

І обид­ва Пет­ра-ца­ря

Просять роз­су­ди­ти.

І го­во­рить цар мос­ковський:

"Нічого ро­би­ти!

Треба, - ка­же, - По­лу­бот­ка

В Пет­ропіль заз­ва­ти

І тут йо­му по-мос­ковськи

Правду роз­ка­за­ти!"

І з