Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

Коли б Ле­он учув був та­ку бе­сі­ду при дру­гих, він би, пев­но, був нас­мі­яв­ся з неї. Він рад був уда­ва­ти про око вільно­дум­но­го чо­ло­ві­ка, але в гли­би­ні сер­ця, так як усі ма­ло­роз­ви­ті і са­мо­люб­ні лю­ди, був за­бо­бон­ний. Тож і те­пер, зна­ючи, що ніх­то не чув школьни­ко­вої бе­сі­ди, він прий­мав ду­же ра­до доб­ру во­рож­бу і вітк­нув де­сят­ку в надс­тав­ле­ний школьни­ків ку­лак.

- Се для вас і для шко­ли,- шеп­нув Ле­он,- а за доб­рий знак бо­гу дя­ку­ва­ти!

Школьник, ура­ду­ва­ний, став знов на своє міс­це ко­ло ра­би­на і сей­час же по­чав пе­ре­шіп­ту­ва­ти­ся з дру­гим шко­ль­ни­ком, кот­рий, оче­вид­но, пи­тав йо­го, кілько дав Ле­он.

А тим ча­сом пан бу­дов­ни­чий прий­няв­ся вже до сво­го ді­ла і по­чав ко­мен­де­ру­ва­ти ро­біт­ни­ка­ми.- Ану, до дрю­ків! - кри­чав.- Бе­недьо, ту­ма­не ві­сім­над­ця­тий, де твій дрюк?..

Гармидер на пла­цу ще по­більшив­ся. Ра­би­на від­ве­ли на­бік, жи­ди розс­ту­пи­ли­ся, щоб да­ти міс­це ро­біт­ни­кам, кот­рі ма­ли зру­ши­ти з міс­ця ве­ли­чез­ну під­ва­ли­ну і впус­ти­ти її на при­на­леж­не міс­це в ви­ко­па­ний гли­бо­кий рів. Да­ми ці­ка­во тис­ли­ся на­пе­ред і со­пі­ли се­ред на­тов­пу; во­ни бу­ли ду­же ці­ка­ві по­ба­чи­ти, як то бу­де су­ну­ти­ся то­та ве­ли­чез­на ка­ме­ню­ка. Тільки щи­голь цві­рінькав ве­се­ло в кліт­ці, та сон­це ши­ро­ким неп­риг­ляд­ним ли­цем всмі­ха­ло­ся зго­ри, з-по­се­ред тем­но-синього безх­мар­но­го не­ба.

Всі при­ка­зи бу­дов­ни­чо­го спов­не­но швид­ко. Пів­пе­рек не­ве­лич­кої до­ріж­ки, ку­ди тре­ба бу­ло про­су­ну­ти ка­мінь, пок­ла­де­но чо­ти­ри ва­ли, так са­мо заг­ру­бі, як ті, на кот­рих він те­пер спо­чи­вав. Та­кі ж са­мі два ва­ли по­ло­же­но пів­пе­рек ями, в кот­ру тре­ба бу­ло ка­мінь спус­ти­ти. Ро­біт­ни­ки ок­ру­жи­ли йо­го з дрю­ка­ми в ру­ках, мов ла­ди­лись бу­ка­ми вси­лу­ва­ти йо­го до ру­ху і зла­ма­ти йо­го ка­мін­ну упер­тість. Де­які жар­ту­ва­ли і смі­яли­ся, на­зи­ва­ючи під­ва­ли­ну сі­рою ко­ро­вою, кот­ру так ба­га­то лю­да отсе за­га­няє до стай­ні.

- А пос­ту­пи­ся, ма­ленька! - гей­кнув один, пош­тур­ку­ючи ка­мінь ру­кою. Але ось роз­да­ла­ся ко­мен­да бу­дов­ни­чо­го, і все утих­ло. На ці­лім мно­го­люд­нім пла­цу чу­ти бу­ло тільки са­пан­ня лю­дей та цвірк щиг­ля в кліт­ці.

- Ану, ру­шай­те! Раз, два, три! - крик­нув бу­дов­ни­чий. Де­сять дрю­ків, мов де­сять ве­ли­чез­них пальців, під­хо­пи­ло ка­мінь з обох бо­ків, і він звільна по­ко­тив­ся по ва­лах, важ­ко хрус­тя­чи ни­ми о під­си­па­ний шу­тер.

- Гурра! Гей! А ско­бо­чи-но го, най ся ру­шає! - зак­ри­ча­ли ве­се­ло ро­біт­ни­ки.

- Далі! - кри­чав се­ред тих го­ло­сів бу­дов­ни­чий.

Ро­біт­ни­ки знов на­ту­жи­ли­ся. Знов зах­рус­тів шу­тер, заск­ри­пі­ли ва­ли під тя­га­рем, і ка­мінь, мов ве­ли­чез­на че­ре­па­ха, повз із­віль­на на­пе­ред. На ли­цях при­сут­ніх гос­тей вид­ні­ла­ся ра­дість, да­ми всмі­ха­ли­ся, а Ле­он шеп­тав до кот­ро­гось сво­го «су­сі­да»:

- І що то! Го­во­ріть, що хо­че­те, все-та­ки чо­ло­вік - пан при­ро­ди! Не­ма та­кої си­ли, кот­рої б він не пе­ре­міг. Ось ска­ла, тя­гар, а й то­та ру­шається по йо­го при­ка­зу.

- А особ­ли­во про­шу за­ува­жи­ти,- до­дав «су­сід»,- що за си­ла в то­ва­рист­ві лю­дей! Злу­че­ни­ми си­ла­ми чу­да до­кону­ю­ть­ся! Хі­ба ж сам-один чо­ло­вік пот­ра­фив би щось по­діб­но­го?..

- Так, так, злу­че­ни­ми си­ла­ми, се ве­ли­ке сло­во! - від­по­вів Ле­он.

- Гурра враз! Ану! - кри­ча­ли ра­діс­но ро­біт­ни­ки. Ка­мінь уже був над ямою, спо­чи­вав на двох по­пе­реч­них лі­га­рях, кот­рі по обох бе­ре­гах ями своїми кін­ця­ми гли­бо­ко вгриз­ли­ся в зем­лю під йо­го ва­гою. Але те­пер ді­ло бу­ло най­труд­ні­ше - спус­ти­ти ка­мінь від­по­від­но вдо­ли­ну.

- Ану, хлоп­ці, жи­во до дрю­ків! - ко­мен­де­ру­вав бу­дов­ни­чий. Ро­біт­ни­ки розс­ко­чи­ли­ся в один миг на оба бо­ки ро­ву і під­са­ди­ли п’ять пар пі­дой­м під ка­мінь.

- Попід реб­ра го! Так, що­би му аж сер­це підс­ка­ку­ва­ло,- жар­ту­ва­ли ро­біт­ни­ки.

- А те­пер під­но­сіть до­го­ри! А як ско­ро лі­га­рі від­вер­же­ні на­бік, то, як ска­жу: «Ну» - всі ра­зом ви­ха­пуй­те дрю­ки і враз від ями! Ро­зу­мієте?

- Розуміємо!

- Але всі враз! Бо хто за­піз­ниться, то бі­да бу­де!

- Ну, ну! - крик­ну­ли ро­біт­ни­ки і ра­зом на­ляг­ли на пі­дой­ми, що­би під­ва­жи­ти ка­мінь до­го­ри. І справ­ді, він звільна, мов не­охіт­но, від­ді­лив­ся від лі­га­рів, на кот­рих ле­жав, і під­ніс­ся на кілька ца­лів вго­ру. Всіх сер­ця ми­мо­во­лі дри­жа­ли. Ро­біт­ни­ки, по­си­нів­ши від на­ту­ги, дер­жа­ли ка­мінь на пі­до­й­мах над ямою, жду­чи, за­ки шну­ра­ми ви­тяг­нуть з-під ньо­го лі­га­рі і за­ки бу­дов­ни­чий не дасть зна­ку - ви­ха­пу­ва­ти дрю­ки з-під ка­ме­ня.

- Ну! - гарк­нув на­рав бу­дов­ни­чий се­ред за­гальної ти­ші, і дев’ять ро­біт­ни­ків ра­зом з дрю­ка­ми пирс­ло в про­тив­ні бо­ки. А де­ся­тий? Ра­зом з глу­хим лос­ко­том ка­ме­ня, спа­да­ючо­го на приз­на­че­не міс­це, по­чу­ли заг­ро­мад­же­ні і глу­хий, про­ні­ма­ючий зойк.

- Що се та­ко­го? Що се та­ко­го? - за­го­мо­ні­ло кру­гом. Всі по­ча­ли знов тис­ну­ти­ся, го­мо­ні­ти та до­пи­ту­ва­ти­ся, що се та­ко­го ста­ло­ся.

Сталася прос­та річ. Дев’ять ро­біт­ни­ків ви­хо­пи­ло од­но­ча­с­но свої пі­дой­ми з-під ка­ме­ня, а де­ся­тий, по­міч­ник му­ля­р­ський, Бе­недьо Си­ни­ця, не встиг сього на час зро­би­ти. Од­на хви­лин­ка за­піз­но, але та хви­лин­ка мог­ла йо­го згу­би­ти. Ка­мінь усім своїм тя­га­рем шарп­нув йо­му пі­дой­му і вир­вав з рук. Пі­дой­ма заїха­ла Бе­не­дя пі­вп­ерек - щас­тя, що не по го­ло­ві, а тільки в бік. Бе­недьо лиш раз зой­кнув і впав, мов не­жи­вий, на зем­лю.

Густим клу­бом пирс­нув до­го­ри пі­сок, де впа­ла роз­мах­не­на пі­дой­ма. Ро­біт­ни­ки в смер­тельній три­во­зі ки­ну­ли­ся до Бе­не­дя.

- Що то та­ке? Що та­ке? - го­мо­ні­ли гос­ті.- Що ста­ло­ся?

- Підойма за­би­ла чо­ло­ві­ка.

- Забила? Йой, бо­же! - да­ло­ся чу­ти між да­ма­ми.

- Ні, не за­би­ла, жи­вий! - роз­да­лось з-між ро­біт­ни­ків.

- Живий! А! - від­сап­нув Ле­он, кот­ро­го крик Бе­не­дя вхо­пив був, мов клі­ща­ми, за сер­це.

- А ду­же ска­лі­че­ний?

- Ні, не ду­же! - се був го­лос бу­дов­ни­чо­го, кот­рий та­кож при тім слу­чаї нес­по­ді­ва­но по­чув, як під ним ні з сього ні з то­го дилько­ті­ли ко­лі­на.

Товпа го­мо­ні­ла і тис­ну­ла­ся дов­ко­ла ска­лі­че­но­го. Да­ми оха­ли та пи­ща­ли, крив­ля­чи ус­та та вис­тав­ля­ючи на­по­каз, які-то во­ни чу­лі та м’яко­го сер­ця. Ле­оно­ві все ще щось не­ви­раз­но шу­мі­ло в го­ло­ві, і дум­ки не мог­ли зіб­ра­ти­ся до­ку­пи. На­віть щи­голь у своїй кліт­ці ці­по­тів жа­ліб­но та пер­хав по ку­тах, не­на­че не міг ди­ви­ти­ся на людську му­ку. А Бе­не­дьо все ще ле­жав на од­нім міс­ці, по­си­ні­лий, як боз, зом­лі­лий, зі зціп­ле­ни­ми зу­ба­ми. Пі­дой­ма за­че­пи­ла йо­го ост­рим су­ком о бік, про­дер­ла опин­ку і со­роч­ку і фа­лат­ну­ла в клу­бі ді­ру, з кот­рої пус­ти­лась кров. Але пі­дой­ма за­сяг­ну­ла і тро­хи ви­ще, по го­лод­ни­ці, і че­рез те імен­но поз­ба­ви­ла йо­го на хви­лю від­ди­ху.