Франко І. Я. - Захар Беркут, Франко І. Я.

Ще со­неч­ко не за­раз ма­ло схо­ди­ти, а вже ло­вецьке то­ва­р­иство ви­ру­ши­ло з та­бо­ру. Гли­бо­ка ти­ша сто­яла над го­ра­ми; нічні су­мер­ки дріма­ли під тем­но-зе­ле­ни­ми корон­ами сме­рек; на густім, чепіргатім лис­ті па­по­роті висіли краплі ро­си; пов­зучі зе­лені по­яс­ни­ки ви­ли­ся попід но­ги, плу­та­ли­ся поміж корінням ве­ли­чез­них ви­вертів, спліталис­я в неп­рохідні кле­бу­ки з кор­ча­ми гнуч­кої колюч­ої ожи­ни та з спле­та­ми ди­ко­го пну­чо­го хме­лю. З про­па­дис­тих, чор­них, мов гор­ла бе­зодні, дебрів піднімалас­я си­ви­ми ту­ма­на­ми па­ра - знак, що на дні тих дебрів пли­ли не­ве­личкі лісові по­то­ки. Повітря в лісі на­поєне бу­ло тою па­рою й за­па­хом жи­виці; во­но захоплювало ­дух, не­мов­би­то шир­ших гру­дей тре­ба бу­ло, щоб ди­ха­ти ним свобідно.

Мовчки про­би­ра­ла­ся ло­вецька дру­жи­на неп­рохідни­ми нет­ря­ми, деб­ря­ми й ло­ма­ми без стеж­ки, без ніяких провід­них знаків у тьмавій гу­ща­вині. По­пе­ре­ду йшов Мак­сим Бе­р­кут, а за ним Ту­гар Вовк і інші бо­яри. Обік Туга­ра йшла йо­го донька Ми­рос­ла­ва. По­за­ду йшли ту­хольські па­семці. Всі йшли ози­ра­ючись і надс­лу­ху­ва­ли пильно.

Ліс по­чи­нав ожи­ва­ти ден­ним жит­тям. Пест­ро­пе­ра сой­ка хрипіла в верш­ках сме­рек, зе­ле­на жов­на, при­че­пивши­ся до пня тут же над го­ло­ва­ми про­хо­жих, дов­ба­ла своїм заліз­ним дзьобом ко­ру; в да­ле­ких зво­рах чу­ти бу­ло рик турів і вит­тя вовків. Мед­веді в ту по­ру, наївшися, дріма­ли під ло­мами на мо­ховій пос­телі. Ста­до диків рох­ка­ло десь у дебрі, хо­ло­дя­чи­ся в сту­денім на­мулі.

Може, го­ди­ну йшло то­ва­рист­во тою труд­ною нетоп­та­но­ю до­ро­гою. Всі ди­ха­ли важ­ко, лед­ве мо­жу­чи на­ловити гру­дьми повітря, всі оти­ра­ли крап­лис­тий піт із лиць. Мак­сим час­тенько ози­рав­ся по­зад се­бе. Він зра­зу про­тив­ний був то­му, щоб і жен­щи­на йшла ра­зом з му­жа­ми в той не­без­печ­ний похід, але Ми­рос­ла­ва упер­ла­ся. Во­на ж пер­ший раз бу­ла на та­ких ве­ли­ких ло­вах і ма­ла би для бог зна яких труд­нос­тей за­не­ха­ти най­кра­щу їх час­ти­ну! Ніякі Мак­си­мові до­ка­зи про труд­ності до­ро­ги, про не­бе­з­п­еки на ста­но­вищі, про си­лу й лютість звіра не мог­ли пе­ре­ко­на­ти її. «Тим ліпше! Тим ліпше!» - го­во­ри­ла во­на з та­ким смілим пог­ля­дом, з та­ким со­лод­ким усміхом, що Максим, мов оча­ро­ва­ний, не міг нічо­го більше ска­за­ти. І батько, що зра­зу та­кож ра­див Ми­рос­лаві ли­ши­ти­ся в та­борі, вкінці му­сив ус­ту­пи­ти її просьбам. З по­ди­вом глядів те­пер Мак­сим, як ота нез­ви­чай­на жен­щина по­ро­вень з най­сильніши­ми му­жа­ми по­бо­рю­ва­ла вся­кі труд­ності утяж­ли­вої до­ро­ги, як лег­ко пе­рес­ка­ку­ва­ла гни­лі ло­ми і ве­ли­чезні тра­ми, яким пев­ним кро­ком ішла по­над ур­ви­ща, горі стрімки­ми деб­ря­ми, прос­ков­зува­ла поміж ви­вер­ти і при тім так без­печ­но, так нев­то­мимо, що Мак­си­мові зда­ва­ло­ся, що во­на хіба на яких чу­до­вих кри­лах уно­ситься. Він глядів на се й не міг наг­лядіти­ся.

«Дивна дівчи­на! - ду­ма­лось йо­му раз по ра­зу,- та­кої я ще й не ви­дав ніко­ли!»

Ось уже прий­шли на місце. Мед­ве­дя­че ле­го­ви­ще - то був ви­со­кий, тільки від півден­но­го бо­ку з тру­дом дос­туп­ний горб, пок­ри­тий гру­без­ни­ми бу­ка­ми й сме­ре­ка­ми, зава­ле­ни­й ви­вер­та­ми й ло­ма­ми. Від півночі, за­хо­ду і схо­ду вхід і вихід за­ми­ка­ли ви­сокі ска­листі стіни, не­мов велич­езною со­ки­рою ви­ру­бані з тіла ве­лет­ня Зе­ле­ме­ня і відсу­нені від нього на кілька­над­цять сажнів; спо­дом попід ті стіни вузь­кою щіли­ною шумів і пінив­ся сту­дений гірсь­кий потік. Таке по­ло­жен­ня улег­шу­ва­ло на­шим лов­цям ро­бо­ту; во­ни пот­ре­бу­ва­ли тільки об­са­ди­ти не над­то ши­ро­кий плай від півден­но­го бо­ку і тим плаєм дос­ту­па­ти чим­раз далі до­гори, а звір, не ма­ючи іншо­го ви­хо­ду, му­сив ко­неч­но по­пас­тися в їх ру­ки і на їх ра­ти­ща.

Опинившися на тім важнім, хоч ду­же не­без­печнім плаю, Мак­сим Бер­кут велів то­ва­рист­ву на хви­лю роз­ложи­ти­ся і спо­чи­ти, аби наб­ра­ти сил до труд­но­го діла. Сон­це схо­ди­ло, але гілля сме­рек і сусідні гор­би зас­ло­нюва­ли йо­го вид. По ко­роткім відди­ху Мак­сим по­чав розс­тав­ля­ти ловців у два ря­ди так, аби вповні об­са­ди­ти плай. До­ки плай ще ву­зький, кож­до­му лов­цеві прий­деться сто­яти о п’ять кроків від дру­го­го; але дальше вгорі, де плай роз­ши­ряється в цілу спо­хо­вас­ту пло­щи­ну, там прий­деться лов­цям шир­ше роз­ступитися. Од­но тільки кло­по­та­ло йо­го: що зро­би­ти з Ми­рос­ла­вою, яка кон­че хотіла й собі сто­яти на ок­ремім ста­но­в­ищі, а не при боці сво­го батька.

- А що ж то я гірша від от­сих твоїх па­семців? - го­во­ри­ла во­на, рум’яніючись, мов ро­жа, до Мак­си­ма.- Їх ти ста­виш на ста­новищі, а ме­не не хо­чеш… Ні, сього не бу­де! І для мо­го ба­ть­ка се був би стид, ко­ли б нас двоє сто­яло на однім ста­новищі! Прав­да, ба­теньку?

Тугар Вовк не міг їй суп­ро­ти­ви­ти­ся. Мак­сим по­чав говор­ити їй про не­без­пе­ку, про си­лу й лютість роз­жер­то­го звіра, але во­на за­цитька­ла йо­го:

- А що ж то в ме­не не­ма си­ли? А що ж то я не вла­даю лу­ком, ра­ти­щем і то­по­ром? Ану, не­хай кот­рий-будь із твоїх ла­семців спро­бує зо мною порівня­ти­ся,- по­ба­чи­мо, хто ду­ж­чий!

Максим вкінці за­мовк і му­сив учи­ни­ти її во­лю. Та й чи міг спро­ти­ви­ти­ся тій дивній, чарівній дівчині? Він хотів хоч ста­но­ви­ще виз­на­чи­ти їй най­мен­ше не­без­печ­не, але, на ли­хо, сього не мож­на бу­ло зро­би­ти, бо тут усі ста­но­ви­ща бу­ли од­на­ко­во не­без­печні. Розс­та­но­вив­ши ціле то­ва­ри­ство­, Мак­сим дав ось який роз­по­ря­док:

- Тепер по­молімся, ко­му хто знає, а потім ра­зом заг­рай­мо в ро­ги. Се бу­де пер­ший знак і спо­ло­шить звіра. Потім піде­мо горі плаєм і ста­не­мо аж там, де він роз­ши­рюється. Там мої то­ва­риші ли­шаться пильну­ва­ти ви­хо­ду, щоб ані один звір не уй­шов, а ви, бо­яри, піде­те дальше, до са­мо­го ма­т­чи­н­ого ле­го­ви­ща!

В доб­ру хви­лю потім за­лу­на­ли ліси й по­ло­ни­ни хрип­ли­в­им ре­вом зуб­ро­вих рогів. Не­мов ве­ли­чез­на хви­ля, по­ко­тив­ся го­лос по лісах і зво­рах, роз­би­ва­ючи­ся, глух­ну­чи, то знов под­во­ю­ючись. Про­бур­ка­ли­ся ліси. Заскиглила ка­ня над вер­ховіттям сме­ре­ки; зля­ка­ний бер­кут, ши­ро­ко роз­ма­ху­ючи кри­ла­ми, підняв­ся на возду­хи; зах­рустів звір поміж ло­ма­ми, шу­ка­ючи без­печ­ної криїв­ки. На­раз рик рогів утих і ловці пус­ти­ли­ся в до­ро­гу горі плаєм. Усіх сер­ця би­ли­ся живіше ожи­дан­ням незвісних не­без­пек, бою і побіди. Обе­реж­но про­би­ра­лись во­ни ря­да­ми; пе­ре­дом ряд бо­ярський, за ним па­ру­боцький ряд; Максим ішов по­пе­ре­ду, пильно надс­лу­ха­ючи та слідя­чи звіри­ну. Цар ломів, медвідь, ще не по­ка­зу­вав­ся.

Дійшли вже до са­мо­го най­вуж­чо­го гир­ла, по­за яким плай роз­ши­рю­вав­ся в ве­ли­ку спо­хо­вас­ту пло­щи­ну. Ловці знов тут зу­пи­ни­ли­ся на роз­каз Мак­си­ма, і знов заг­риміли ще з більшою си­лою зуб­рові ро­ги, роз­но­ся­чи три­во­гу в су­мра­чні мед­ве­дячі гав­ри. Рап­том затріщав лім не­да­ле­ко, за ве­ли­чез­ною ку­пою гру­бих пе­рег­ни­лих ви­вертів.

- Бачність! - скрик­нув Мак­сим.- Звір наб­ли­жається!

Ледве ска­зав ті сло­ва, ко­ли втім крізь ве­ли­ку щіли­ну між дво­ма