Антуан де Сент Екзюпері - Нічний політ, Антуан де Сент Екзюпері

class="p1" style="">Він летів над Андійськими Кордільєрами. Тут залягло царство глибоких снігів. I в це згромадження верховин сніги внесли супокій - як вносять його сторіччя в поруйновані замки. На двісті кілометрів - жодної людини, жодного подиху життя, жодного руху. Самі стрімчаки, до шести тисяч метрів заввишки, самі кам’яні кереї, що спадають донизу рівними фалдами, сама грізна тиша навкруг.

Скоїлось це коло шпиля Тупунгато…

Він замислився. Авжеж, саме там і вздрів він це диво.

Спершу нічого й не вгледів - просто йому стало якось бентежно. Так іноді гадаєш, що ти - сам, і раптом чуєш,- ні, ти не сам, хтось таки дивиться на тебе. Пельрен же - правда, надто пізно і ще не розуміючи, яким саме чином,- відчув, як навколо стягується кільце гніву. Та й по всьому. Звідки ж вихопився той гнів?

I як він здогадався, що гнівом пашать каміння й сніги? Бо ж здавалося, нічогісінько не сталося; не було й сліду близької бурі. Та перед його очима зароджувався інший світ, чимось одмінний від звичного. Невимовно тужно Пельрен споглядав незаймані верховини, снігові хребти, майже такі самі білі, як і завжди. Все це поволі оживало - як той люд.

Пілот ще не став до бою; він міцно стис штурвал. Щось починалося, чого він не розумів. Він увесь напружився, як звір перед стрибком, але все, що він бачив перед собою, було спокійне. Так, спокійне, та в цьому спокої чаїлася дивна могуть.

Нараз усе загострилося. Хребти й шпилі стали зненацька гострі; Пельрен відчув, що вони, мов корабельний ніс, крають пружний вітер. Далі вони нібито закружляли довкола нього й повернули, як ті величезні кораблі, готуючись до бою. А потім схопилося курище: воно летіло над снігами і маяло на вітрі, наче вітрило. Тоді, шукаючи, куди б, як доведеться, відступити, пілот озирнувся і сторопів: Кордільєри позаду зрушились.

- Тут мені й капець.

Попереду гостроверхий стрімчак, як той пробуджений вулкан, вергнув сніговою лавою. Тоді вибухнув ще один шпиль, трохи праворуч. I от закурились усі вершини: здавалось, їх підпалює одну по одній невидимий факельник. Зануртувало першим крутіжем повітря, і гори круг Пельрена захитались…

Нелюдська сутичка майже не залишає сліду: пілот уже не міг добре пригадати страшенну хвищу, яка закрутила його. Лише запам'яталося, як він завзято борсався в тому сірому полум'ї.

Він замислився.

«Циклон - ще нічого. Тут уже рятуєш свою шкуру. Але поки він ще не почався! Це перша зустріч!»

Здавалося, нині серед тисячі облич він зможе впізнати це люте обличчя, і все ж він уже забув його.

 

IV

 

 

Рів'єр дивився на Пельрена. За двадцять хвилин той вийде з машини і, притомлений, обважнілий, піде кудись із юрбою. Мабуть, він подумає: «Ху, та й натомився… Отак гарувати!» I скаже дружині: «А тут таки краще, ніж над Андами!» - або щось отаке… Проте він майже зрікся всього, за що так цупко тримаються люди; він оце дізнався, яка це все мізерія. Він прожив кілька годин по той бік декорацій, прожив, не знаючи, чи пощастить йому віднайти це місто з його вогнями, чи побачить іще раз друзів дитинства, нехай нудних, але таких любих - усі дрібні вади людські.

«У будь-якій юрбі,- думав Рів'єр,- є люди, котрі нічим не відрізняються від неї. Але вони вісники Чудесного й самі того не відають. Хіба що…»

Рів'єр побоювався деяких шанувальників авіації. Вони не розуміють святого змісту нелегкого пілотського ремесла; їхні захоплення спотворювали саму суть пригоди й принижували людей. Проте Пельрен мав благородну велич людини, якій відомо краще, ніж будь-кому, чого вартий наш світ, коли глянути на нього збоку, і тому грубувато відкидав їхню незграбну похвалу.

Рів'єр привітав його по-своєму:

- Як вам пощастило?

Йому подобалося, що Пельрен говорив про своє ремесло просто, говорив про польоти, мов той коваль про ковадло.

 

Пельрен, трохи не перепрошуючи, заходився пояснювати: «Відступати мені було нікуди». Та й ще він нічого не бачив: сніг засліплював зір. Але його врятували сім тисяч метрів. «Поки я долав гори, мені доводилося летіти нарівні з вершинами». А ще він сказав, що слід було б перемістити повітрозапірник гіроскопа, а то його заліплює снігом: «Бачте, береться кригою».

Далі інший повітряний вихор закрутив Пельрена, відкинув його вниз, до трьох тисяч метрів. I як тільки він не врізався в скелі! I тут він побачив, що летить уже над рівниною. «Дивлюсь, а навколо мене - погідне небо». Тієї миті йому здалося, що він вийшов з якоїсь печери.

- I в Мендосі буря?

- Ні. Коли я сів, небо було геть чисте; безвітря. Та буря наступала мені на п'яти.

Він розповів про бурю, бо, мовляв, «усе це була якась чудасія». Вершок бурі губився десь у високості, серед снігових хмар, але основа котилася рівниною, як чорна лава. Вона поглинала місто за містом. «Зроду не бачив чогось подібного…» I пілот замовк, охоплений якимось спогадом.

Рів'єр обернувся до інспектора:

- Це з Тихого океану циклон; нас попередили запізно. Однак такі циклони не перебираються через Анди…

Хто міг передбачити, що цього разу циклон посуне на схід…

Інспектор, який нічого не розумів тут, погодився з Рів’єром.

 

Інспектор обернувся до Пельрена, наче збираючись щось відповісти - у нього заходив ходором борлак. Але він промовчав і, ніби передумавши, знов почав дивитися перед собою з якоюсь сумовитою гідністю.

Свою зажуру інспектор возив із собою, немов багаж. Він прибув до Аргентини напередодні - його викликав Рів'єр у якійсь потребі і не знав, куди подіти свої здорові руки й свою інспекторську гідність. Він не мав права ні висловлювати захвату, ні фантазувати, ні відважувати дотепів: його посада давала змогу захоплюватися лише пунктуальністю. Він не мав права зажити якусь чарку з друзями, тикати на товаришів, не міг здобутися на каламбур хіба що скоїться якесь диво і він щасливим випадком зустрінеться на якомусь аеродромі з іншим інспектором.

«Важко бути суддею»,- думав він.

Та й, щиро кажучи, він і не судив - лиш хитав головою. Спіткавшись із чимось, чого він не розумів - а він не розумів нічого - поволі хитав головою. Це бентежило тих, хто мав нечисте сумління, і змушувало