Михайло Сергійович Брініх - Шахмати для дибілів: цейтнот доктора Падлючча, Михайло Сергійович Брініх

погулять - мама навірняка ще не вернулась додому. Хосе схилився, шоб зав’язать шнурок на своїх нових ботінках. Йому подарили ці класні й по-настоящому взрослі черевики всього лише два тижні тому, на день народження. Батько, воєнний капітан Хосе Маріа, так і сказав: “Тобі вже стукнуло шість год. Тепер ти настоящий мужик. Носи цю взрослу обув - і помни про цей день”. Впрочім, носить ці ботінки йому не дуже й разрішали. Мама наполягала, шо не нада виходити в них на гулицю просто так, - для глупих ігор існує всяке інше дрантя. А вот неділя - саме той день, када єзть повод похизувацця новим взуттям рибьонка по путі до собору Непорочного Зачатія.

Малінький Хосе прекрасно розумів усі ці нєлєпі тонкості - він був непомірковано башковитим. Гораздо пожже, када Хосе Рауль став гєнієм, звіздою та куміром молоді, його мама сказала в інтерв’ю газєті “Вашингтон Пост”: “Я всігда знала, шо з нього виросте спортсмен ілі діпломат, хотя і не могла собі прецтавить, шо вийде, як у рикламі: два в одному”. Отже, він вже у дєцтві хитрував: када батьків не було дома, він любив пощиголять у нових туфлях, - ця страсть до шику в ньому з годами розвинулась теж нехіло.

Зі шнурками у нього не получалось так гладко, як з поімкою птічки. Вони казались мальчіку занадто грубими і негнучкими, а відповідні отвори - слішком тісними. Возможно, шо так воно і було насправді. Зашнурувавши половину кожаних дирок, мальчік вдруг помітив прямо перед своїм носом, в якихто двух шагах, пару інших черевиків, шо не йшли ні в яке сравнєніє з його обновочкою. Це були не просто модні, нові, блискучі й щегольські туфлі, яких у Гавані ніхто й нікада не бачив. Ця обув була божественна - ось як подумав малінький Хосе Рауль, не справившись із звуком “аххх”, шо вспоров йому дихатільну систему щирим подивом. Туфлі, правда, були не самі по собі, шоб ними милуватись і тянути руки, глотая слину й озираючись по сторонах (та й мальчік - син офіцера - ніколи б не скотився до таких мислішок); в цих туфлях були ноги гаспадіна, шо возвишався над Раульом, як калакольня. Мєдлінно переповзаючи восхіщонним поглядом од туфель уверх, чотко по віртікалі, мальчік не переставав дивуватись, дажи навпаки, - його охватував дедалі більший восторг і трєпєт. З одного боку, малиша легко понять. Дажи його батько у парадній формі, свіркая иксильбантами і усіма трьома медалями, не був настільки величавим.

- Здрастуй, Рауль! - привітався незнайомий дядя, елєгантно вклонившись і махнувши шляпою у мальчика перед носом.

Рибьонок зацікавлено роздивлявся цю імпозатну фігуру, яка закрила собою сонце і чазть красівої тучки у формі лашадки, котора вроді обволакувала голову привітного іностранца. Про те, шо цей дядя - не місцевий, Рауль догадався зразу. По-перше, всіх мєсних він знав. А про тих, кого не знав, - міг легко угадать. Всьо жи Гавана на початку двадцятого століття - це був не той город, який можна було б назвать Вавілоном, хотя деякі признаки великого смєшенія та плутанини людського матіріала в ньому були заложені з самого початку.

- А звідки ви знаїте, як мене звуть? - спросив мальчік.

- О, це дуже просто, мій юний друг! - дядя лучізарно всміхнувся, поправивши краватку. В уголках його рта закопошилася ігріва тайна. - Всьо діло в тому, шо я знаю твого гєройського папашку. Ми з ним служили в одному полку.

- Но ви не похожі на воєнного! - резонно замітив Хосе Рауль.

Дядя іностранного віда оглянув себе так, ніби це для нього була велика новина.

- У тебе цепкій ум! А й справді - не схожий ні на грам! Просто я вийшов у відставку не так давно, й живу тепер далеко. А сюда приїхав по ділам - і рішив зайти до старого друга.

- Папи нема дома. І мами тоже. Ви прийшли дуже рано.

- І це прекрасно! Бо, в іншому випадку, мені б уже пришлось пить чай з твоїми родітілями. - Він схилися до мальчіка й біла лашадка знову з’явилася перед очима Рауля. Правда, тепер облако було похоже не на лашадку, а на небачене страшне животне з агромною пастью, в якій пульсірувало кроваве сонце. - А мені, чесно кажучи, більше хочеться з тобою побалакать.

- Тада пішли!

Рауль діловито сів на вілісапєд, і поїхав гулицею. Низнайомець вирушив за ним, насвистуючи якуто веселу милодію.

Мальчік остановився біля свого дому й показав на нього пальцьом.

- Я тут живу!

- Чудесно! Я бачу, там у вас в садку єзть мілая бісєдка? Давай там почикаєм твоїх батьків і поіграєм!

Хосе Рауль кивнув і пострибав на одній нозі в сторону бісєдки. Низнайомиць ішов рядом, смішно розгрібаючи по путі камушкі да сухі травинки своєю розкошною тростью.

- Дядя, а можна подивицця? - не витримав мальчік, якого ця трость повєргла в ше більший восторг, ніж туфлі загадкового гостя.

Це була особінна трость - мальчік зразу відчув, шо вона не така, як всі інші трості на світі. Вона була дуже дрєвня, хоча й казалась зосім новою. Її не хотілося випускати з рук. А більше всього мальчіку сподобався костяний набалдашнік у вигляді собачої голови. Таке було враження, шо ця голова не просто дуже похожа на настоящу, а шо вона діствітільно настояща, і дивиться на тебе так жи вніматільно, як тьотя Марія, мамина подружка, з якою вони після церкви ходили в одну кандітірську.

- Хароша собачка, правда?! - дядя положив руку мальчіку на голову, но тут жи отдьорнув.

- Када ти виростеш - я тобі її подарю!

Хосе Рауль скептично подивився на дядю, но на всякій случай подякував - і вернув йому трость.

За кілька шагів до бісєдки мальчік раптом скрикнув і відскочив у бік, словно ужалений. Дядя звів брови доміком, но за мить от душі розсміявся.

- От тобі й лашадка! - хлопнув він в ладоші.

Всьо діло в тому, шо Рауль вступив у кучу конячого гамна - і розтірявся.