Павло Гануш - Юпітер з павою, Павло Гануш

Новотний підійшов до вікна.

— Хто б це сюди, вибачте… — буркнув, прочиняючи вікно. Якусь мить він вдивлявся у темряву. — Звичайно, — глузливо мовив секретар, — ніде нікого. Лише Здобинський вештається біля ставка. Привиділося то вам — ідіть краще спати!

— Ходімо разом, — попросила жінка сусідок. — Ходімо разом, я сама не піду…

Новотний підійшов до Войти:

— Ну, то що? — спокусливо почав секретар. — Може, ще одну партію?.. Що це з тобою? Над чим замислився?

Войта Марек здригнувся, розплющив очі і перестав насвистувати.

— Га, — посміхнувся він, — нічого, Емілю. Я нарешті задовольнив свою цікавість — чотири тижні мені не давало спокою питання, де Тламіха понівечив собі вуха. І як бачиш — кожен наслідок має свою причину, а кожна причина має свій наслідок! Здорово усе в світі влаштовано, правда?

Настрій у добродушного секретаря зіпсувався остаточно.

— Ну й думки ж у тебе, — роздратовано фиркнув він. — Теж мені, відпускник. Скоріше… — Секретар не закінчив.

— Поліцай, ти хотів сказати? — Войта підвівся. — Чого ж замовк? Договорюй до кінця і ще раз продемонструй залишки свого капіталістичного мислення!

Новотний відсунувся. Глузує? Справжній тобі сірник. Він задивився на Войту, наче хотів сказати: я тебе, хлопче, бачу наскрізь!..

— Ну, то я зайду колись на партію з тобою, — мовив уголос. У цю хвилину двері розчинилися і на порозі виріс здоровезний чоловік у формі старшини міліції. Відкозирявши, він зняв кашкета і провів пальцями по спітнілому денцю.

— Знову з'явилися після завіси, — промовив Войта і вийшов на вулицю, не глянувши на старшину.

Ротрекл розгублено посміхнувся, оглянувся навкруги і спроквола підійшов до Новотного.

— Привіт! — кивнув він по-дружньому і, стишивши голос, запитав:

— Що з ним? Може, ти знаєш, що товариш поручик мав на увазі?

Секретар махнув рукою і в'їдливо відповів:

— Товариш поручик іноді взагалі нічого не має на увазі. Він тут у відпустці, зрозуміло?

Надворі було темно. Густа, наче настояна над землею імла трохи розсіювалася під захмареним небом.

Войта постояв, поки очі звикли до темряви. В безладно розкиданих будиночках деінде світилися вікна; верховіття дерев з м'яким шелестом похитувалися під вітром. Чути було, як валували в селі двоє собак. Вітер невпинно гнав із заходу хмари, які недалеко перевалювалися через найвищі хребти Шумави.

Марек глибоко зітхнув і попрямував глинистою стежкою туди, де серед укосів і чагарників чорніла будівля, вища й просторіша, ніж будь-яка інша у цьому великому селі…

Пройшовши кроків двадцять, Войта несподівано зупинився і повернувся до пиварні, але з тильного боку. Під вікном він присів навпочіпки, дістав сірники і, хоронячи од вітру обома долонями вогник, кілька секунд розглядав землю.

Випроставшись з помітним зусиллям, Марек якусь мить постояв, дивлячись у вікно, потім, не поспішаючи, рушив до будинку відпочинку.

«Бідолаха жінка, — подумав він, — Новотний насміявся з неї, а вона мала рацію: під цим вікном справді хтось був…»

— Доброго ранку, Янічко…

Дівчина, що сиділа на ослінчику, обернулась і побачила перед собою стрункого, смаглявого чоловіка у спортивному костюмі.

— Ах, це ви, товаришу надпоручик? — сказала Янічка і трохи посунулась. Чудове каштанове волосся дівчини спадало на плечі, облямовуючи живе лице, яке здавалося красивим. На ній була біла з блакитними крапочками сукня, така ж легенька і ясна, як сонячний ранок.

— А хто ж іще! — зраділо підтримав розмову надпоручик Курка і сів біля неї. — Хіба вам невідомо, що з усіх ранніх птахів у будинку відпочинку я найперший? Товариші тут себе не дуже мордують. Крім поручика Марека, звичайно.

Яна труснула головою, зібрала розсипане волосся у вузол і перев'язала його блакитною стрічкою. Курка підсунувся до дівчини ближче, не зводячи очей з променистого волосся, в якому вигравало ранкове сонце.

— Кажете, поручик Марек — ранній птах? А я його ще жодного разу не бачила вранці у саду.

— Авжеж, він полюбляє романтичніші місця, — сказав надпоручик і тут же півголосом додав: — Щоправда, мене це дивує. Блукає сам у задумливім лісі, розмовляє із смереками, з гомінливим струмочком… Серйозно, ви не смійтеся, Янічко! От, наприклад, сьогодні я прокинувся, ще не було шостої, а він уже добрих дві години десь ходить.

— Звідки ви знаєте? А може, він пішов за якусь хвилину до вашого пробудження?

Курка збентежено подивився на дівчину.

— Але ж… Його подушка була вже зовсім холодна!..

Яна присвиснула і з перебільшеною ввічливістю вклонилась.

— Ах, пробачте! Я зовсім забула, що розмовляю з офіцером прикордонних військ! Адже ви можете усе чисто відгадувати, правда?.

— Ну, не все, звичайно… — відповів Курка приглушеним голосом.

— Не може бути! — вигукнула дівчина з удаваним жахом. Вона вже кілька днів з цікавістю спостерігала за прийомами й атаками надпоручика, якими він намагався її причарувати, і мусила визнати, що робив він це майстерно. Але, мабуть, саме тому, що карти його були для неї відкриті, Яна відчувала, що надійно захищена від його звабливих методів, хоча, відверто кажучи, це був, безперечно, красивий і цікавий хлопець. А крім того, вона не могла позбавитися думки, що чоловік, який так наполегливо і непомітно добивається прихильності дівчини, мусить мати за плечима велику практику…

— Може бути, — зітхнув Курка меланхолійно. — Ось, наприклад, марно намагаюсь я відгадати, скільки вам років. Шістнадцять — кажуть ваші очі… Вісімнадцять — якщо вслухатися в те, як ви смієтесь. Двадцять — про це мала б свідчити ваша фігура. Але я не певен в жодному з цих варіантів…

— Я вам допоможу, — Яна нахилилася до нього і таємниче прошепотіла: — А ви не гадайте, вам це не личить. Краще використайте свої професійні прийоми і навички! Можна, скажімо, пробратися до моєї кімнати і прочитати усе, що треба, в паспорті або влаштувати перехресний допит тітці Вожені.