Павло Гануш - Юпітер з павою, Павло Гануш
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ніякий я тобі не товариш! — гаркнув з пияцькою хвалькуватістю. — До них… ти мене не записуй, зрозумів? І… і взагалі…
— Здобинський розбив голову Заваділеку, — наче виправдуючись, сказав один з лісорубів. — І Юнгрові дав по пиці…
А Заваділек уже зводився на ноги. Він був на голову вищий за Здобинського. По обличчю в нього текла кров, він форкав, наче загнаний кінь.
— Ну, от бачите! — гримав Новотний. — У вас нема іншого місця, що ви завжди приходите до Шумаржова? Попереджаю востаннє усю вашу ватагу, коли це трапиться ще раз, хай ніхто з Модрого Хлуму сюди й носа не показує!
— Ха, ха, — засміявся Здобинський, — будемо ми питати тебе, ти, старосто! Гарна б то була демократія!
— Я вимагатиму цього від КНБ! — погрожував Новотний. — У нашому селищі будинок відпочинку для співробітників національної безпеки, відпускникам потрібен спокій!
Здобинський, похитуючись ступнув кілька кроків уперед. Він засичав і ляснув себе по коліну.
— А мені все це до… — вигукнув задерикувато. — Тламіхо, струнко!
Дівчата, що збилися в кутку, заверещали і швиденько вибігли геть. Їхні кавалери поквапом сунули до дверей. Лише один молодик затримався, щоб заплатити Тламісі.
— Гей, бригадники [3] , — заверещав Здобинський, враз переключившись зовсім на інше. — Бригадники-зрадники, бригадники-безпорадники, — проспівав він і, ледве докульгавши до стойки, повис у когось на шиї. — Наплюй ти на них, друже! Висякайся на той держгосп — однаково з вас там без ножа шкуру деруть — і ходімо з нами до лісу! Ми люди добрі. Ну, позич мені п'ятірку.
Бригадник, хлопчина років вісімнадцяти, марно пручався, намагаючись звільнитися. Та раптом на плече Здобинському лягла чиясь рука і легко відірвала його від хлопця.
— Здоров, Їрко, — посміхнувся Войта Марек і обняв хлопця. Потім, не відпускаючи, відвів його вбік. — Чого так пізно сьогодні? Вже, мабуть, десята година?
— Честь праці, товаришу поручик, — зашарівся молодий бригадник. — А я й не знав, що ви тут.
— Грали в шахи з секретарем. Заходь до нас у будинок відпочинку, зіграємо з тобою!
Їрка похитав головою, знизав плечима.
— Ви ж знаєте, що зараз косовиця. Встаємо щодня о четвертій ранку. Але колись я забіжу надвечір, якщо не заважатиму вам. За вами ще борг — прикордонна історія.
— Та ти тільки заходь, — засміявся Войта, — розповідати старі історії я мастак. — Потім, втупивши погляд у стелю, на хвилину замислився.
— Ви вже одержали в управлінні нові матраци?
Замість відповіді Їрка ляснув пальцями і голосно зареготав.
— Чекай, тоді знаєш що… — підморгнув Марек і, стишивши голос, по-змовницькому нахилився до хлопця…
В пиварні вже відновився порядок. Новотний підійшов до пораненого Заваділека.
— Що з вами? Може, підемо до комітету? У мене там є аптечка.
Вайлуватий молодик з примруженими очима, похитуючись вперед-назад, мовчав.
— Заваділек!
— Геть! — гаркнув лісоруб, не підводячи голови. — Щезни!
Новотний плюнув.
Тим часом Здобинський зчинив сварку з Тламіхою, який вимагав од нього відшкодування збитків.
— Що? — горлав присадкуватий розбишака, — я тобі маю щось платити? Ге-ге, ти ще не знаєш Янечка з Кошірж!
— Я тебе до суду потягну! — погрожував Тламіха. — Ти що собі думаєш? Це тобі не шинок, і я не шинкар, а завідуючий, і за все це мені доведеться заплатити в районі. Отож давай, давай. Викладай сто двадцять крон!
Здобинський улесливо нахилився до нього:
— Друже, — закліпав він очима, — я розбив тільки одну півлітру об того Заваділека, ти її можеш списати. А до решти я непричетний, так само як той старий Мехура, якого замкнули до буцегарні за ту спалену стодолу, де він саме перед тим пік того зайця, що його нагодою знайшов у лісі у пастці. Второпав?
— Не блазнюй, а плати! — стояв на своєму Тламіха.
Чолов'яга хвилину пильно дивився на супротивника.
Потім несподівано вибухнув:
— Я тебе вб'ю! Я тебе зараз вб'ю, кнуряко, здохлятино ти…
І тут сталося неймовірне.
Тламіха спаленів так, що його лисина, оторочена сивуватим волоссям, побагровіла. Блискавичним рухом він схопив Здобинського, який був уже біля виходу. Потім однією рукою прочинив двері, і наступної хвилини забіяка, так і не спромігшись на опір, полетів до темного передпокою.
Це було зроблено швидко, чисто і досконало.
— Диви-но, — перевів подих хтось із лісорубів.
Секретар Новотний розкрив рота.
— Ти диви! — повторив він з повагою.
Тламіха вже заспокоївся, витер об штани руки і, добродушно посміхаючись, оглянув гостей.
— Що значить стара практика, — скромно, наче виправдуючись, зауважив він. — Був я колись — боже, до чого ж давно це було — цирковим борцем у трупі Гаєка. Пам'ятаєте такого, ні? Вельми солідна трупа була, але іноді так обдурять тебе з премією, аж загуде. Чим ще можу бути корисним, доки не зачинив?
У цю мить злякано заверещала жінка, що сиділа в кутку пиварні. Це був зойк, який рідко почуєш од сільської жінки. Так верещать міські панянки, коли по їхніх ногах пробіжить миша.
Присутні завмерли.
— Що з вами, пробі? — з острахом спитав секретар.
Жінка, заціпенівши, втупила очі у вікно, потім туди ж показала тремтячою рукою.
— Обличчя! Хтось зазирав сюди крізь вікно! Фе, бр-р-р! — здригнулася вона. — Аж по спині морозом сипонуло…
Хтось засміявся, а Новотний зітхнув з полегкістю.
— На біса ж ото так лякати людей?
— Ге, а коли воно справді було таке… — виправдувалася жінка. — Ти не смійся, Ружо! Він дивився якось незвичайно. Потім враз відсахнувся.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Юпітер з павою, Павло Гануш», після закриття браузера.