Рудольф Рудольфович Лускач - Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач

— Очевидно, йдеться тільки про спостереження над соболями.

— Так, так, — поквапливо ствердив Олег. — Я хочу докладно вивчити їхнє життя.

Рогаткін кивнув головою і зауважив:

— Це дуже цікава робота, тільки пора року для цього зараз не сприятлива. Тепер, наприкінці літа, спостерігати соболя й ловити його в капкани майже неможливо. Дивно, що ви зважились їхати. Певне, у вас є ще якесь завдання, бо тільки заради соболів така далека подорож не виправдала б себе.

Феклістов трохи помовчав, насупив брови, наче над чимось замислившись, потім скуйовдив волосся й пробурмотів:

— Звісно, роботи вистачить.

Це було досить-таки скупеньке пояснення, і взагалі вся соболина історія здавалася трохи дивною. Вже те, що геолог займається спостереженням за соболями, було чимось не зовсім звичайним. Феклістов або жартував, або хотів приховати справжню мету своєї подорожі. Це заінтригувало мене, і я спитав у геолога:

— Ви їдете в тайгу в геологічну розвідку?

— Ні, мета моєї подорожі інша. Це пов'язано з працею мого дядька, за фахом біолога. Він хотів вирушити в тайгу до знайомого мисливця, але раптово виїхав у Стокгольм на наукову конференцію. От я і їду замість нього.

Таке пояснення дуже здивувало мене, тому що разом зі мною до тайги теж мав їхати один біолог. Майже рік тому в транссибірському експресі, їдучи в службове відрядження до Омська, я познайомився з одним біологом. Він тоді так само, як і я, прийняв запрошення того сибірського мисливця, і ми про все з ним уже домовились, але в останню мить біолог повідомив мене по телефону, що від'їздить у Стокгольм. Уже перед самим від'їздом я одержав від нього листа, якого не встиг прочитати і поклав у портфель. Може, в листі йдеться саме про цього юнака?

— Я знаю біолога Анастаса Серафимовича Реткіна, з яким…

— Мого дядька! — здивовано перебив мене геолог. — Ви часом їдете не до Петра Андрійовича Чижова?

— Ви вгадали, — засміявся я. — Адже йдеться про одне й те саме запрошення. Бракує тільки третього супутника, професора Ленінградської консерваторії Гудкова. Він теж через службові справи не зміг поїхати. Одначе дивно, як це дядько не розповів вам про всіх, кого запросив до себе Чижов.

— Мушу признатися, він щось казав про це, навіть написав про подробиці та імена. Але, поспішаючи, я не прочитав того листа, а потім забув його вдома… Вас, мабуть, дивує, що я не виявив належної цікавості до осіб, з якими зустрінусь в Алдані. Та в мене й так було дуже багато клопоту!

— Ми квити! Я теж не прочитав листа вашого дядька. Але я можу ще надолужити втрачене — лист у мене в портфелі.

Лист біолога Реткіна був короткий. Реткін повідомляв, що я зустрінуся з його племінником, геологом Олегом Андрійовичем Феклістовим в Алдані у Чижова і просив, щоб я допоміг хлопцеві в роботі, яка буде, певно, важка, але й дуже цікава.

Я замислився над цим, оскільки Реткін не писав, про яку роботу йдеться. Невже вся річ тут у соболях?

Олег вивів мене з задуми.

— Наскільки я знаю, дядько написав Чижову, що не зможе скористатися з його запрошення, і повідомив про мій приїзд. Зрештою, про всяк випадок, у мене є ще один дядьків лист до Чижова. Його я, на щастя, не забув.

— Отже, ми їдемо разом до Алдана, і…

— Шкода, — озвався геолог, — але я мушу зробити зупинку в Читі. В мене там деякі службові справи, так що ви будете в Петра Андрійовича раніш за мене.

— А чи не міг би я передати йому листа від вашого дядька?

Ця пропозиція явно здивувала Олега. Він намагався приховати своє збентеження дещо вимушеною посмішкою.

— Дякую за турботу, але я не хочу обтяжувати вас. Це не спішно, і я передам листа сам.

Тепер уже я змушений був ховати під усмішкою своє збентеження, дорікаючи собі в душі за надмірну послужливість. Двоє інших пасажирів уважно стежили за нашою розмовою, а Рогаткін визнав, що наша випадкова зустріч — це просто-таки удача.

Агроном додав:

— Якщо ваша подорож уже тепер така цікава, коли ви ще тільки в поїзді, то що буде в тайзі!

— Чудовий прогноз! — захопився Рогаткін. — Невідомо тільки, що ви знаєте про тайгу… Напевне те саме, що й інші люди європейської частини Радянського Союзу: або мало, або взагалі нічого.

Я ствердно кивнув, а сибіряк вів далі:

— Ви збираєтесь полювати, мандруючи по тайзі. Отже, потрапите в цілком незнайоме середовище. Ви, так би мовити, ще зовсім жовтороті пташенята, і, якщо хочете, я трохи відшліфую ваші дзьобики. Вам доведеться попрацювати як слід, бо в тайзі одна добра порада дорожча за будь-які гроші.

Слова Рогаткіна всіх нас розсмішили, але натяк на жовторотих пташенят прикро вразив мене особисто. Адже з моєї розповіді сибіряк знав, що я вже маю на рахунку чимало вовків та ведмедів. Але й такий мій досвід, очевидно, здався йому недостатнім.

Рогаткін помітив, що дійняв мене до живого, і заспокійливо додав:

— Я без заміру, Рудольфе Рудольфовичу. Хоч ви й знаєте Карелію і бували в лісах Архангельської, Вологодської та Ленінградської областей, але то, батечку, не тайга. Принаймні не Амурська і не Якутська. Я дещо розповім вам про неї, а на власному досвіді ви пересвідчитесь, що я казав правду. Моя розповідь буде, може, надто докладна, та інакше не можна. До тайги в мене особливе ставлення — і як мисливця, і як пильного спостерігача. Я вже дещо й написав про тайгу. Люди читали й не лають. Навіть навпаки. Видавництво вимагає, щоб я писав далі. А це вже такий стимул, який підганяє примхливе натхнення. Значну частину року я мандрую по нашій пущі. Їжджу по факторіях та мисливських кооперативах і укладаю угоди на поставку хутровини центральному закупочному пунктові. Я оцінюю і відбираю буденні, святкові й парадні хутра різних звірків та звірів. Від білки й до тигра. Сам я мисливець і виріс у тайзі.