Роман Миколайович Коваль - Тернистий шлях кубанця Проходи, Роман Миколайович Коваль

сонця, а за тиждень був уже на Дону. Любив він заглянути й у наші кубанські степи і порядок свій навести. Ой не любили його пани, та, ніде правди діти, довідувались, почім ківш лиха, й наші братчики, що любили тим панам низенько кланятись.

Колись у Спасівку віз бідний «горшешник» Сірома горщики з Уманської до Кущівки на ярмарок продавати. Версти за три до станиці пристала його шкапа — та й ні з місця. Що не робив Сірома, нічого не помагало. Розсердився «горшешник», плюнув, витяг люльку, набив тютюном, сів, запалив та й задумався, а конячка дрімає. Коли це їде на гарному коні в багатому вбранні якийсь подорожній. Схопився Сірома і зняв капелюха та й низенько вклонився.

— А чого це ти, чоловіче добрий, зняв свого бриля, немов перед панотцем, а вклонився, неначе Богові? Адже я такий чоловік, як ти. Спочатку мусів я тебе поздоровити, а твоє діло було відповісти.

— Та ви ж, добродію, пан, а я простий чоловік!

Розгнівився подорожній та й питає:

— А чи багато зазнав ти добра від панів?

— Та ще ні. Оце якби ласка ваша… коняку кращу, не маю за що купити, а ця вже стала — сил не має.

— Ах ти жебрак лапацарський! Випрягай свою шкапу.

Сірома покірно випряг.

— Прив'яжи до воза!

Зробив Сірома й це.

— Одійди геть!

Одійшов. Об'їхав і подорожній, витяг пістоля та націлився конячині в око. Трах! — і вона впала не здригнувшись.

Гарний стрілець був.

— А тепер відчепи голоблю!

Відчепив.

— Бий нею горщики на возі! Та добре бий, щоб ні одного цілого не залишилось, бо як найду хоч один цілий, то на лобі тобі розіб'ю.

— Паночку! Змилуйтесь наді мною, у мене ж жінка, діти не мають що їсти, — заплакав Сірома і впав перед подорожнім навколішки.

— Ах ти, гадюко, ще будеш балакати! Бий горщики, а то заб'ю й тебе, як твою шкапу!

Б'є Сірома, а подорожній пильнує, чи добре він працює.

Нарешті все потрощив.

— А тепер підпали то все!

Хотів Сірома хоч воза врятувати, але добрий нагай не дав довго міркувати. Викресав вогню, взяв віхоть соломи, роздмухав той вогонь та й підпалив. Горить віз, аж тріскотить, а подорожній тільки усміхається.

— Ну що, зазнав панської ласки? — запитав подорожній та й рушає далі.

— А щоб під вами, пане, земля запалась, щоб ті пани ніколи добра не зазнали, щоб їх грім небесний розбив… — почав «горшешник».

— Оце так! Нарешті я почув од тебе щире слово, — обернувся подорожній до Сіроми. — Покинь то все к бісовому батьку. Візьми ось капшук з червінцями, купи собі шматочок земельки, господарюй та не запобігай ласки в панів і своїм дітям закажи, бо мусиш пам'ятати, що є на світі Броницький…

Поки Сірома розкумекав та хотів подякувати, Броницький зник як вихор…

Якось у суботу здибав Броницький у полі біля села Гуляйборщівка (Ростовської округи на Донщині) жінку, що дуже поспішала додому.

— Добрий день, тітко! Чого це ти так хутко біжиш? — питає він.

— Та біжу додому, бо покинула хату без призору та й боюсь, щоб той розбишака Броницький не забрав до останнього лахміття, — відповідає, не зупиняючись, жінка.

— Та почекай-но, поспієш ще до вечора, а Броницькому, мабуть, твоє лахміття потрібне як возові п'яте колесо. На ось тобі гроші, купи мені, будь ласка, гвіздочків та молоток, а в понеділок, як будеш йти в поле, візьми з собою: я буду тут знову проїздити та й заберу в тебе. Та гляди ж не забудь!

— Добре, паночку! Все зроблю, як сказали…

В понеділок знову здибав Броницький ту жінку.

— Ну що, тітко, забрав Броницький твоє лахміття? — питає її.

— Та ні! На цей раз Бог милував. Не було того розбишаки в селі. А там, кажуть, такий злодюга, що все забира, що треба, а що й не треба…

— Так-так… А молоточок та цвяшки купила?

— Аякже, паночку! Купила, все купила, як казали.

— Добре зробила! А тепер сідай. Броницький тебе підкує, щоб ліпше бігала та знала, як лаяти того, кого в вічі не бачила…» [91, арк. 210 — 211А зв.]

Цю історію оповів малому Васильку Савелич, а може, й мисливець дід Терешко, родич зі станиці Кущівка, який часом зупинявся у Проход, щоб висушити шкурки звірини на п'яльцях. Хто його зараз вже згадає!

Основним заняттям Хоми Проходи було плекання тонкорунних овець. Справи в нього йшли добре. В 1890-х роках він вже мав п'ять отар шпанських овець по три-чотири сотні кожна. Було ще з півсотні великої рогатої худоби. Випасали на орендованій військовокозацькій землі.

Та біда вже підкрадалася до родини. Спершу під час несподіваної жовтневої хуртовини коло Відьминого Тирла згинула одна отара. За кілька років, і знову в жовтні, така ж хуртовина стала фатальною для іншої отари. А головне, що потрапив у біду батько: від сильного переохолодження захворів на запалення легенів, яке ускладнилося сухотами…

На цьому біди не скінчилися: якось перед Великоднем прийшла чума і повигублювала до решти всіх овець та ягняток. Так Хома Прохода втратив майже все, що заробив тяжкою працею за двадцять років.

Тим часом неподалік невеликого родинного хутора, де жили Проходи, виріс великий козацький хутір на сотню родин, що переселились на цю резервну військовокозацьку землю зі станиці Полтавської. Називався хутір Сосицьким (пізніше став станицею Отаманською). Хомі Проході відмовили в оренді, й він мав або знищити своє господарство, або погодитись на кабальні умови: якщо раніше платив 10 копійок за гектар, то тепер треба було віддавати по два карбованці. Довелося різко зменшити орендовані площі. Став він господарювати на 100 десятинах землі. А брат Мотрі Архип, що жив поруч, як і багато інших хуторян-іногородніх, спалив своє господарство. Разом з родиною