Джорджо Щербаненко - Шість днів на роздуми, Джорджо Щербаненко

О пів на другу на порозі кабінету постав служник Джін, несучи наші дощовики.

— Зараз перша тридцять, машина чекає,— проказав він. Нагадувати нам про виїзд ніхто йому не велів. Хоча я не раз картав його за підслухування моїх розмов, відучити його від цього мені не вдалося. Треба зрештою визнати, що підслухував він для мого ж таки добра.

У Бостоні, цьому найблагороднішому місті Сполучених Штатів, туман велика рідкість, але якщо вже він упаде, то не поступається нічим своєму славетному лондонському побратимові. Ось чому на відносно недалеку дорогу до будинку Вейтона у нас пішло двадцять п'ять хвилин.

Попри пізню годину всі без винятку вікна вілли світилися. Можна було подумати, що там відбувався великий прийом гостей.

Не встигли ми зупинитися перед брамою, як почули лютий гавкіт собаки, і голос чоловіка, чий силует ледь бовванів у тумані, гукнув:

— Хто там?

Артур Джеллін вистрибнув з машини й одразу ж одгукнувся притлумленим голосом:

— Поліція, поліція.

Коли ми підійшли до чоловіка, він пильно придивився до нас і спитав:

— Артур Джеллін? А хто це з вами?

— Професор Берра.

У коридорі ми пройшли ще один огляд, цього разу його проводив камердинер Вейтона, а остаточно всі сумніви розвіяла лише поява співробітника поліції, на зміну якого прийшов Артур.

— Салют, Артуре, — привітав він нас. — Поступаюся місцем тобі. Ніч напрочуд спокійна. Наш кандидат у покійники розкладає пасьянс і підкріплюється алкоголем. На добраніч.

Він торкнувся пальцями до наголовка капелюха і пішов собі. Нас увели до вітальні, де був Філіп Вейтон.

Актор сидів спиною до палаючого у каміні вогню і розкладав колоду карт. У кріслі, не вельми успішно, боровся з оспалістю другий із співробітників, виділених для охорони Вейтона. Він сидів у капелюсі, а в пальцях тримав недопалок.

Після кількох слів вітання Джеллін і я посідали на канапі, мовчки споглядаючи на задуманого над пасьянсом актора. На перший погляд могло здатися, що Вейтон не дуже хвилюється, але огляд при вході, засвічені в усьому домі вогні і безсоння челяді промовляли самі за себе.

Ще рік тому я бачив Вейтона в театрі. На сцені він мені сподобався, він грав там роль у дусі Маклеглена — героя підлого, хоча не позбавленого якоїсь шляхетності. Проте як людина він мені не імпонував. Фізично він був міцний і дужий, але його обличчя носило сліди гуляки й марнотратника життя. Придивляючись до нього наламаним оком психолога, я підмітив інші, не вельми похвальні ознаки: випнуті надбрівні дуги, здоровий носяка, маленькі приплюснуті вуха, що свідчили про його буйний характер. Такій людині, як він, було неважко викликати до себе глибоку ненависть і навіть бажання убити. Можливо, його власний страх і походив з усвідомлення того, які почуття будить він в інших людей.

Міркуючи так, я раптом почув, що Вейтон звертається до мене.

— Я був в Італії на гастролях з однією англійською трупою. Італійці мають найбільшого письменника світу… Піранделло. — Тут він зупинився, роздивляючись карти, потім повів далі: — Я трохи вивчав італійську. Саме для того, щоб грати в п'єсах Піранделло… «Шестеро персонажів у пошуках автора»… Може, ви поговорите зі мною своєю рідною мовою? Я хотів би перевірити, скільки я ще пам'ятаю.

— Залюбки, — погодився я і спитав по-італійському. — В якому місті ви були?

— В Мілані,— відповів він з кумедним акцентом.

— Мі-ла-ні,— поправив я його. — А довго ви були?

— Лише місяць, — пояснив, дещо запинаючись, Вейтон.

Так ми з ним розмовляли майже десять хвилин. Нам пощастило навіть розбудити поліцейського, який з тупою посмішкою почав прислухатися до нашої розмови. Зате Джеллін слухав з великою цікавістю, але я бачив, як він водночас пильно роздивлявся кожну подробицю у вітальні й помічав усе, що тут діялося, перевіряючи слушність лаконічного рапорту: «Нічого особливого не помічено».

— У Бостоні ви пробудете ще довго? — спитав мене Вейтон своєю ламаною італійщиною.

— Я ще двічі прочитаю курс моїх лекцій про психопатію. А до Італії повернуся остаточно лише через два роки.

Вейтон відповіді моєї і не слухав, а вів далі по-італійському:

— Ці ідіоти вважають мене за дурня, аякже: я боюся… І не вірять, що мене справді вб'ють дванадцятого листопада… От ви не з поліції, ви займаєтеся… як це сказати… психопатологією… ти повинні зрозуміти мене. Якщо я так боюся, то на це є підстави… От вони приходять і питають мене, кого я підозрюю. Але ж якби я підозрював когось, то до них би не звертався. Я б упорався самотужки. — Далі, не помічаючи того, він перейшов на англійську: — Кого ж мені підозрювати? Якщо тобі щовечора аплодує багатотисячна публіка, якщо ти щовечора загрібаєш купу доларів, то легко можна завести смертельних ворогів і навіть нічого не знати про них. Вони пояснюють мені: «Та це дрібниця! Це тільки дурний жарт. Заспокойтеся, нічого з вами не станеться, та й зрештою, якщо тільки посилаються анонімки, то що вони можуть зробити?»

Він підвівся і підійшов до мене з дивним виразом на лиці чи то трагіка, чи то блазня.

— Ви розумієте? Американський кодекс!.. Що вони можуть зробити, якщо йдеться лише про листи? «От приходьте, коли вас уб'ють, тоді й розберемося!» Ха-ха! — Вейтон несподівано зареготав, і його сміх пролунав у великій вітальні похмуро і зловісно. — От приходьте, коли вас уб'ють, тоді й розберемося!.. — повторив він.

Поліцейський збирався сказати щось акторові, бажаючи радше заспокоїти його, ніж утішити, аж це двері праворуч від каміна нараз розчахнулися і у вітальню ввірвався чоловік у халаті.

— Годі, Філіпе, — озвався він зневажливо. — Може, ти перестанеш нарешті випендрюватися?

Вейтон одразу ж опанував собою.

— Це Френсіс Чезлі, Філіпів шуряк, — підказав мені Джеллін.

— Я роблю що мені подобається, — холодно відрубав актор, сідаючи на своє місце й наливаючи якийсь напій. — Якщо тобі не спиться, то