Рафаелло Джованьолі - Спартак, Рафаелло Джованьолі

блискучим чорним волоссям обличчі палали великі чорні очі, в яких блищали іскри незвичайного розуму.

Це був Тіт Лукрецій Кар, який пізніше обезсмертив своє ім'я поемою «Про природу речей». Його співбесідник, дванадцятирічний хлопчик Гай Лонгін Кассій, був нащадком патриціанського роду і сином консула Кассія. Завдяки своїй хоробрості він посів пізніше одне з найвизначніших місць в історії подій, пов'язаних з падінням Римської республіки.

Лукрецій і Кассій жваво розмовляли.

Недалеко від них сидів Фавст — миршавий і пихатий син Сулли. його бліде обличчя було все подряпане і вкрите свіжими синцями. Кволий, рудоволосий, він хитро і водночас гоноровито позирав навкруги голубуватими очима, видимо пишаючись тим, що сама фортуна відзначила його як щасливого сина щасливого диктатора.

Поки глядачі чекали прибуття консулів і їхнього повелителя, який улаштував для римлян це видовище, гладіатори-учні (тірони) з похвальним запалом фехтували на арені, правда, без усякої шкоди для себе, — простими палицями і дерев'яними мечами. Ця безкровна битва нікому не приносила втіхи, за винятком знавців фехтування — старих легіонерів і відпущених на волю гладіаторів (рудіаріїв), що уціліли після сотень битв. Раптом по всьому амфітеатру розляглися одностайні, оглушливі оплески.

— Хай живе Помпей!.. Хай живе Гней Помпей!.. Хай живе Помпей Великий!.. — вигукували тисячі голосів.

Увійшовши до цирку, Помпей сів на оппідумі. Він вітав натовп чемним нахилом голови і, підносячи долоні до уст, посилав поцілунки на знак подяки. Гнею Помпею було років двадцять вісім. Він був високого зросту і мав геркулесівську будову тіла; його велика голова була вкрита дуже густим волоссям, що на лобі майже зрослося з бровами, з-під яких дивилися мигдалевидні великі чорні очі, правда, малорухливі і невиразні. Суворі й різкі риси його нерухомого обличчя і крупні форми постаті справляли враження мужньої войовничої вроди.

Уже в двадцять п'ять років цей юнак був ушанований тріумфом за війну в Африці і дістав від самого Сулли — очевидно, в хвилину незвичайно доброго настрою — прізвисько «Великий». Ще такий молодий, він зумів завоювати любов старих легіонерів, загартованих у труднощах і небезпеках численних боїв, і вони назвали його великим полководцем.

Можливо, що в цих щирих привітаннях Помпеєві промовляла також ненависть народу до Сулли. Ненависть, яку не можна було висловити інакше, знаходила свій вихід у хвалі та оплесках юнакові, який був другом диктатора і один був здатний на подвиги, рівні подвигам Сулли.

Незабаром після приходу Помпея з'явилися консули Публій Сервілій Ватій Ісаврік і Аппій Клавдій Пульхр; строк їхніх повноважень закінчувався першого січня наступного року. Попереду Сервілія, який ніс службу цього місяця, йшли ліктори. Позаду Клавдія, який виконував обов'язки консула минулого місяця, ліктори несли фасції.

Коли консули з'явилися на підвищенні оппідума, всі глядачі встали на знак пошани до найвищої влади республіки.

З появою консулів безкровна бійка учнів закінчилась. Гладіатори, які мали брати участь у боях, були вже готові вийти з темниці і чекали лише знака, щоб, за звичаєм, пройти перед державними римськими можновладцями. Погляди присутніх були звернені на оппідум у чеканні, що консули подадуть знак починати змагання, але консули озирали амфітеатр, немов шукали когось, щоб спитати у нього дозволу. І справді, вони чекали Луція Корнелія Суллу, який, хоч і склав з себе звання диктатора, все ж лишався верховним володарем Риму.

Нарешті почулись оплески, спочатку слабкі і поодинокі, далі все більш шумні і одностайні. Погляди присутніх звернулися до Тріумфальних воріт, через які входив до цирку Луцій Корнелій Сулла в супроводі численних сенаторів, друзів і клієнтів.

Цій незвичайній людині було тоді п'ятдесят дев'ять років. Сулла був досить високий на зріст, мав добру і міцну будову тіла, але йшов повільно і мляво, немов знесилений. До деякої міри це було наслідком тих оргій, яким він віддавався завжди, а тепер ще більше, ніж колись. Та головною причиною цієї млявості була виснажлива невиліковна хвороба, що наклала на його обличчя і всю постать відбиток тяжкої, передчасної старості.

Обличчя Сулли було справді жахливе. І не тому, що гармонійні і правильні риси його були грубі. Навпаки, високе чоло, зігнутий ніс, ніздрі, що роздувалися наче у лева, владно вип'ячені губи досить великого рота робили обличчя Сулли навіть своєрідно гарним. Обрамлене густою рудуватою^ шевелюрою, воно оживлялося сіро-голубими очима — бистрими, глибокими, проникливими. Ці очі завжди таїли в собі й орлиний блиск і косий прихований погляд гієни. В кожному погляді цих очей, завжди лютих і владних, можна було прочитати жадобу влади і крові.

Але портрет Сулли, зображений нами, ще не виправдує епітета «жахливий». А Сулла був справді жахливий саме тому, що його обличчя було покарбоване якимсь бруднуватим висипом впереміжку з білими плямами. Це робило його схожим на негра, обсипаного борошном, як сказав про нього один афінський жартівник.

Сулла входив до цирку повільно, наче людина, охоплена нудьгою. На ньому поверх білої гаптованої золотом туніки була надіта замість національної палли або звичайної тоги елегантна і також оторочена золотом яскраво-пурпурова хламида, сколота на правому плечі золотою застібкою, що сяяла проти сонця найдорогоціннішими самоцвітами. Зневажаючи весь рід людський взагалі, а своїх земляків особливо, Сулла був одним з перших у Римі, що вподобали носити замість римського одягу грецький.

Почувши оплески, Сулла скривив губи у злобній посмішці і подумав: «Аплодуйте, аплодуйте, дурні вівці!»

Тим часом консули дали знак починати видовище. Сто гладіаторів вийшли з темниць і строєм рушили по арені.

Попереду йшли ретіарій і мірміллон, які повинні були битися першими. Вони йшли спокійно, перемовляючись, хоч один з них от-от мав убити другого. За ними крокували дев'ять лаквеаторів, озброєних тризубцями та сітками: вони повинні були накинути сітку на дев'ятьох секуторів, озброєних щитами та мечами

Слідом за цими дев'ятьма парами виступали тридцять пар гладіаторів. Вони мусили битися тридцять проти тридцяти і, таким чином, розіграти в малих розмірах справжню битву. Тридцять з них були фракійці, інші тридцять — самніти, всі молоді, вродливі і могутні чоловіки велетенського зросту.

Горді фракійці були озброєні короткими й загнутими на кінці мечами і невеличкими щитами квадратної форми з опуклою поверхнею. На головах у них були невеликі шоломи без забрала — озброєння їхнього народу, на плечах — короткі туніки багряного кольору, а поверх шоломів майоріло по два чорних пера. Тридцять самнітів мали озброєння воїнів Самнія, тобто короткі прямі мечі, закриті шоломи з полями, невеликі квадратні щити, залізні наручники, що закривали праву руку, не захищену щитом, і поножі для захисту лівої ноги. Вдягнені були самніти у голубі туніки, а шоломи їхні були прикрашені двома білими перами.

Процесію замикали