Ростислав Феодосійович Самбук - Марафон завдовжки в тиждень, Ростислав Феодосійович Самбук

Марія запросила їх не до кухні, а до своєї кімнати, певне, все ж надавала їхній першій зустрічі якесь значення, бо поставила на стіл парадний сервіз – фарфоровий розмальований кавник і такі ж чашки, не кажучи, вже про срібну чи, скоріше, під срібло тацю й три вишиті серветки попід чашками. Правда, крім паруючого кавника й чашок, на столі більш нічого не було, і пані Марія одразу поставила всі крапки над «і».

– Прошу, панове офіціри, вибачити мені, – мовила трохи маніжно, – але цукру чи взагалі чогось солодкого не маю зовсім. Дуже перепрошую, та за німців нічого не можна було дістати, й цукор на чорному ринку коштував скажені гроші. Ми навіть забули його смак, проте, якщо шановне панство не заперечує, то я маю трохи сахарину…

Толкунов мовчки повернувся до спальні – Бобрьонок знав, за чим, бо без церемоній ступив до кімнати й зовсім вільно розташувався за столом навпроти господині.

– Зараз… – мовив і покалатав мельхіоровою ложечкою в чашці.

Пані Марія зиркнула на нього нерозуміюче, однак цієї миті в кімнаті з'явився Толкунов з двома паперовими кульками, він поставив їх посеред столу й мовив коротко:

– Ось…

Бобрьонок розгорнув кульки й запитав у господині:

– Може, шановна пані знайде цукорницю? І ще якусь вазочку?

Пані Марія витягнула шию, з подивом розглядаючи повний кульок рафінаду. Заперечила:

– Але ж, панове, таке багатство, і я не насмілюсь… Панам офіцерам самим згодиться…

Толкунов посміхнувся зневажливо й висипав цукор з кулька просто на тацю.

– Пригощайтеся, – коротким рухом підсунув тацю господині. – їжте, прошу вас.

Пані Марія заметушилася, дістала з буфета сервізну цукорницю, почала збирати грудочки делікатно, щипчиками, але Толкунов набрав повну жменю рафінаду й висипав до цукорниці, заповнивши її одразу наполовину, ще жменя – й цукор уже випинавсь гіркою, лише тоді капітан узяв щипчиками одразу дві грудочки й кинув до господининої чашки, пані Марія, либонь, хотіла заперечити й замахала руками, однак Толкунов кинув ще дві – після Цього реготнув задоволено й мовив привітно й мало не ніжно:

– Самі кажете, скучили за солодким.

Собі ж поклав лише грудочку, відсьорбнув, не чекаючи, поки цукор розтане, оглянув кімнату й запитав;

– Ви, пробачаюсь, одна живете?

– Одна.

– А чоловік?

– Нема.

– І не було?

– Чому ж не було? Був, але ось уже рік…

– Помер?

Пані Марія поставила чашку на стіл і відповіла просто, наче йшлося про зовсім звичайну річ:

– Фашисти розстріляли. Толкунов похлинувся кавою.

– Вашого чоловіка? – перепитав.

– Мого. Вийшов і не повернувся. Фашисти часто брали заложників, ось мій Стефан і потрапив до облави.

– Як так?

– А дуже просто: за кожного вбитого фашиста розстрілювали заложників, і мого Стефана…

Толкунов пошкрябав підборіддя і запитав:

– А чоловік ваш десь працював?

– На пошті.

– І все одно?..

– Як бачите.

– А ви їжте печиво, – раптом заметушився Толкунов і підсунув пані Марії кульок. – Смачне, це нам з майором додпайок видали.

Пані Марія взяла делікатно, відставивши для чогось мізинець, це, певно, сподобалось капітанові, бо дивився захоплено, а потім розірвав кульок і розгорнув його на таці.

Бобрьонок і собі взяв печиво. Кава не дуже смакувала йому, та й хіба може взагалі смакувати ерзац, зроблений біс його зна з чого – єдина втіха: гаряча, солодка й сидиш у гарно вмебльованій кімнаті, на м'якому стільці і п'єш цю єрзац-бурду не з алюмінієвого кухля, а з чашки тонкого фарфору.

Майор поспішливо допив каву й демонстративно зиркнув на годинник – до призначеного полковником часу мав можливість годину поспати й після виснажливого дня гріх було не скористатися з такої нагоди.

Пані Марія одразу помітила цей жест і поставила свою чашку.

– Пани офіціри, певно, стомилися, – мовила й підвелася з-за столу. Бобрьонок одразу наслідував її приклад. Але Толкунов продовжував сидіти, невдоволено дивляічись на майора, й Бобрьонок поклав край його демаршу досить прямолінійно:

– Ходімо, капітане, нехай шановна пані Марія відпочине.

Господиня замахала руками, правда, не дуже рішуче, і Толкунову нічого не лишилося, як піти за майором. Але, побачивши дві подушки під торшером, він одразу забув своє невдоволення, швидко роздягнувся й пірнув під ковдру.

– Ну й живуть, кляті буржуї, – мовив не осудливо, а якось умиротворено.

– Знайшов буржуїв! – заперечив Бобрьонок. – Чув, чоловік її працював на пошті.

– Не кажи… – Толкунов потягнувся до торшера й смикнув за мотузок. – У нас цим і не пахне. Культура…

– Такої культури ще набачишся, – відмахнувся майор. Поставив будильник на дев'яту, й вони заснули одразу, так і не вимкнувши торшера.

Будильник дзвонив довго, Бобрьонок намацав його, зупинив і лише тоді ліниво виліз з теплої постелі. Толкунов уже стояв у брюках, похмурий і важкуватий від сну, майор зміряв його оцінюючим поглядом, нараз легко викинув тіло з ліжка, ступив крок, різко присів кілька разів, викидаючи вгору руки, – одразу зігнав сон і побіг до ванної вмиватися.

Думав: все ж життя гарна штука, коли спиш на свіжих простирадлах, маєш можливість почистити зуби, помити руки туалетним милом і коли шлях тобі освітлює модерний торшер з мотузком-вимикачем.

За три хвилини до призначеного строку вони вже входили до кабінету Карого. Полковник зустрів офіцерів заклопотано: розмовляв з кимось по телефону – вказав на стільці, нарешті поклав трубку й майже без перерви, наче продовжував уже розпочату розмову, сказав:

– Тепер прошу вас, товариші офіцери, ознайомитися з розшифрованими німецькими радіограмами. – Дістав із сейфа й подав два аркуші паперу.

Бобрьонок прочитав одну шифровку, зиркнув на полковника, прочитав другу й тільки по тому мовив упевнено:

– Працюють на залізниці. Толкунов гмикнув:

– Двох думок бути не може.

Справді, в розшифрованих повідомленнях гітлерівського резидента йшлося про передислокацію військ через Львівський залізничний вузол.

– Збігається? – запитав Бобрьонок у Карого.

– Вони інформовані майже так, як наш військовий комендант на станції.

Толкунов пожвавішав.

– Це дещо спрощує наше завдання, – сказав.

– Не радій, – остудив його майор, – вузол тут знаєш який: шпигун – як голка в сіні. – Кажучи це, був не зовсім щирий: звичайно, шукати шпигунське кубло серед залізничників дещо простіше, ніж блукати із зав'язаними очима по місту. Але ж, правда, могло статися, що ворожий агент чи агенти зібрали дані на залізничному вузлі, передали їх, а самі передислокувалися в інше місце.

– Начальник штабу дуже занепокоєний, – Карий забрав розшифровані радіограми й знову заховав їх до сейфа. – Розумієте, що означає, коли такі дані збираються в нас під носом?

Певно, розпгукувачам не треба було це пояснювати й Бобрьонок пробуркотів:

– Нема