Ростислав Феодосійович Самбук - Марафон завдовжки в тиждень, Ростислав Феодосійович Самбук

Він був певен, що в Карого вже є якісь ідеї, можливо, вони ще остаточно не сформувалися, але принаймні перший хід полковник уже мусив визначити.

Однак цього разу Бобрьонок помилився, бо Карий, повернувшись до столу, дістав ще зовсім чистий аркуш паперу з єдиним написаним на ньому словом, поклав його перед собою й мовив:

– По-моєму, є ще одна зачіпка. Надійшло повідомлення, – він не сказав, коли й від кого надійшло, зрештою, для розшукувачів це не мало особливого значення, – так от, надійшло повідомлення, що в місті осів один з гітлерівських агентів, який був у бандерівській банді, – має псевдо «Сорока».

– А зараз він Іван Васильович Андрусишин, з надійними документами, обіймає непомітну посаду, – вставив Толкунов.

– Але ж мусять існувати люди, які знали його Сорокою і зустрічалися з ним.

– Такі люди до нас самі не приходять.

– Для чого ж тоді розшукувачі?

– Шукай і знайдеш, – погодився Толкунов, проте зовсім без ентузіазму.

Бобрьонок стежив за розмовою начебто без цікавості, але видно було: над чимось думав. Навіть на мить заплющив очі, й, певно, це допомогло йому, бо поворушився на стільці й підвів руку – зовсім як школяр, котрий хоче, щоб його викликали до дошки.

– Щось надумали, майоре? – побачив його жест Карий.

– Згадав. Пам'ятаєте того хлопця, який допоміг нам узяти диверсантів? У Квасові.

– Юрій Штунь?

– Він самий.

– Здається, він пішов до армії?

– Мусив, але треба негайно знайти його.

– Для чого?

– Оцей Юрій Штунь служив у курінного Сороки. Повідомлення Бобрьонка справило враження. Толкунов енергійно повернувся до нього й запитав:

– Звідки знаєш?

Бобрьонок постукав себе кулаком по чолу.

– А я розмовляв з ним. По душах… Толкунов посвітлішав обличчям.

– Уперше бачу користь від спасенних розмов, – сказав. А Карий уже тягнув до себе телефонну трубку. Викликав якогось капітана Іванченка й наказав:

– Негайно зв'яжіться з Ковельським військкоматом. Два тижні тому вони призвали до армії Штуня Юрія… – затулив трубку долонями, запитав у Бобрьонка: – Як по батькові? Не пам'ятаєте?.. Юрія, – повторив голосно, – по батькові невідомо. Нехай знайдуть його і відразу командирують до нас. Негайно, прошу це підкреслити. Дуже важливо…

Толкунов додав песимістично:

– А Юрій Штунь у складі запасного полку в цей час на шляху до фронту…

– Будемо сподіватися на краще, – заперечив Бобрьонок.

– Ну, приїде твій Штунь до Львова. Де йому шукати Сороку? Наче той сидить у центрі міста біля оперного театру й чекає на нашого пацана…

Бобрьонок не дослухав каштанового буркотіння: встиг звикнути й навіть пристосуватися до нього. Іноді майор, вислухавши заперечення Толкунова, погоджувався з ним, іноді ж капітан буркотів лише для годиться, за звичкою: адже невідомо, може, в цього Штуня і збереглися старі зв'язки, може, існує якийсь інший вихід на Сороку, зрештою, це був шанс чи півшансу, а в їхньому становищі й це мало значення.

У глибині душі Бобрьонок не думав, що через Сороку (якби навіть вдалося зачепитися за нього) вони вийдуть на гітлерівську резидентуру. Проте чого на світі не буває?..

Либонь, Карий поділяв майорову думку, бо мовив:

– Із Штунем вирішили. Якщо в запасному полку, завтра буде тут. Але не покладаймо на це великих надій. Головне – залізничний вузол. Зараз поїдемо туди й спробуємо передивитися всі особові справи залізничників. Усі без винятку. Чує моє серце: є серед них гад повзучий…

– Шиплячий і отруйний, – погодився Бобрьонок. – Але в пунктах справ це чомусь не передбачено…

– У розумінні отруйності? – цілком серйозно запитав Толкунов.

– Так, – погодився Бобрьонок. – Як на мій характер, запропонував би ще один пункт: на яку розвідку і з якого часу працюєте? Усе просто й зрозуміло. Завкадрами читає анкету, дзвонить нам, ми, звичайно, зважуємо, чи варто брати, потім викликаємо його, раба божого, бажано разом із шифрами та зброєю…

– Оце життя! – замріяно підтримав його Толкунов. – А ми з тобою, майоре, в цей час вигріваємось на простирадлах пані Марії.

– Сподобалось?

– Що? – смикнувся каштан.

– Не «що», а «хто». Простирадла не можуть не сподобатись, а от сама пані?..

– Пані як пані… – недбало махнув рукою Толкунов, проте майор помітив у цьому жесті якусь штучність, правда, може, це йому тільки видалося, бо Толкунов різко підвівся і попрямував до дверей першим – працювати випадало, мабуть, усю ніч, і кожна хвилина була на рахунку.

Уранці східний вітер розігнав над Високим Замком хмари, погнав їх кудись за Карпати, сонце, висушивши мокрі тротуари, заховалося за шпилі соборів і круті черепичні дахи, небо жахтіло червоним полум'ям, а над самим обрієм горіла й ніяк не могла згоріти поодинока хмарина: здавалося, зачепилася десь там за гори й не відчепиться.

Юрко Штунь доїхав трамваєм до Високого Замку, сів на порожню лавицю, щоб зібратися з духом і думками, але так і не міг зосередитись. Дивився на мерехтливу сонячну пожежу на спадні, на душі було тривожно ж лячно, гадав усе гаразд, усе обговорене, усе вивірене й несподіванки виключені, – та хробачок тривоги заліз у груди й ворушився під серцем.

Певно, подумав Юрко, це просто нерви, и варто трохи посидіти, подивитися, як заходить сонце, помилуватися вмитим вересневим дощем містом, і все минеться.

Зовсім поруч у кущах засквирила якась птаха – тужливо й пронизливо, і Юрко аж здригнувся од несподіванки. Взагалі, весь останній день був сповнений несподіванок. Почалося з того, що мало не одразу після відбою, коли, натомлений денними навчаннями, заснув як убитий, його підняв черговий по роті й наказав негайно з'явитися до командира частини. Мабуть, того також підняли з ліжка: дивився на Юрка невдоволено й підозріливо. Це був пернщй випадок на його пам'яті, коли якогось нікому не відомого рядового за розпорядженням найвищого начальства слід було негайно посадити на поїзд і відправити аж до штабу армії. До того ж переодягнувши у цивільне.

Майор довго дивився на Юрка, намагаючись збагнути, чому саме знадобився начальству цей високий, кирпатий солдат, у якого вуха випирали з-під засмальцьованої пілотки? Зовні абсолютно нічим не вирізняється: кліпає очима розгублено, ні виправки, ні військового досвіду – типовий салага, яких під його рукою зараз сотні…

Але начальству видніше, начальству завжди все зрозуміле, для того воно й створене, начальство, майор знав це давно й твердо, тому, може, й сам дослужився до такого високого чину, хоч освіту мав слабеньку – училище та якісь курси. І все ж не втримався від запитання:

– Знаєте, для чого наказано відкомандирувати вас до штабу армії?

Юрко виструнчився,