Анатолій Сергієнко - Невдаха

– п'ятнадцять років віддав неспокійній роботі. П'ятнадцять років – і такий сумний фінал. Кинув бурову, влаштувався слюсарем-сантехніком. Здається, і працював непогано, і чинив по совісті, а все полетіло шкереберть. Чому піраміда, яку довго і старанно будував, у один мент розсипалася на дрібні шматки? І на думку спало слово: невдаха. Я – невдаха. Людина якій не поталанило в житті, яка не змогла пристосуватись до обставин і в результаті – зазнала поразки. Продовжувати розмову не хотілося. Зараз старий почне розпитувати, співчувати. – Гаразд, піду я, Прокоповичу, хлопці чекають. Після роботи поговоримо про бурову вежу. Розкажете, що ви бачили.

– Бувай, – буркнув старий, невдоволений, певно тим, що невдячний співрозмовник трапився, і знову всівся на лаву. Здійняв з голови зеленого кашкета, поклав його поруч себе. Блиснув на сонці жовтий лисий череп, а на лобі виразно-червона смужечка від кашкета. Взяв покоробленими старістю пальцями журнал «Огонек».

Настрій був зіпсований Ольжин приїзд, балачка про буровиків. В душі заворушилися згадки. Неприємні згадки, наче холодний густий туман, заполонили свідомість. Невдаха, невдаха… Ні, невдахою себе я не вважаю. Чому ж тоді усе полетіло шкереберть?

Перше, що відчув, коли вийшов з кабінету шефа – полегшення. Наче тягар скинув з пліч. Дихати стало легше, прудкіше опрацювала думка. Як-не-як, переживав, хвилювався. Могло бути й гірше. Як я тоді показався б на очі Ользі, якби шеф сказав писати заяву на звільнення? Про догани вона нічого не знає, гадає, якщо чоловік працює день і ніч, у вихідні викликають на роботу першого, то цінують його, як вкрай потрібного для виробництва спеціаліста. Таких не звільняють, таким дають премії, грамоти, фото вішають на дошку пошани, такі швидко крокують угору по службових шаблях. Правда, не в нашому управлінні. У нас крокувати вгору надзвичайно важко. Будь ти здібним, розумним, сумлінним, але якщо не з оточення шефа, не кум, брат, сват Івана Івановича, чи Петра Петровича, то процес сходження для тебе надовго припиняється. Дослужишся до старшого інженера чи начальника зміни – гора. Далі – стоп, біг на місці, повторення пройденого. А, не дай Боже, спіткнешся, то так і будеш працювати до пенсії, ніхто про тебе не згадає, ніхто не простягне руку. Та й нащо начальникові тримати біля себе здібну, розумну людину? Яка б мислила інакше, мала свою думну і прагнула повернути колесо виробничого механізму в інший від шефа бік? Небезпечно, краще отих ініціативних та совісних тримати на віддалі.

Важко також влаштуватись до нас на роботу. Робітником – будь ласка, а інженером… Влаштовувався вісім років тому, знаю.

Відпрацювали ми з Ольгою п'ять років на Крайній Півночі після закінчення інституту, вирішили перебратись на материк. Іванка росла в діда і баби, сповнилось їй чотири роки, Ольга без доньки страшенно сумувала, сказала твердо: все, досить, більше на Північ не поїду. Пішов я шукати роботу в управління бурових робіт, де якраз розширяли штати, випадково довідався.

– Цибрак Іван Миколайович, працювали бурильником, майстром, старшим інженером, начальником зміни, – гортав мою трудову книжку тодішній головний інженер Сидорак, – щось прізвище ваше знайоме… Чи не ваш родич працює в обкомі партії?

– Ні, то однофамілець, – чесно зізнався. – Я – не тутешній, дружина моя з місцевих.

– А батьки її хто?

– Тато працює на заводі, мати – домогосподарка.

– Ясно, – відказав головний інженер, – є в нас посада інженера технологічного відділу, але…

Сидорак примовк, звів на мене хитруваті очі. Вагається, чи потягну, подумав я, кожного й не візьмуть, хтозна який з тебе спеціаліст. Потім він додав:

– Але то не так просто. Треба… – Сидорак знову зробив паузу і глянув на мене теплим батьківським поглядом..

– З роботою я впораюсь, – наївно запевнив, не второпавши куди хилить головний інженер. – Працював два роки в технологічному старшим інженером і три роки на виробництві. Осі гляньте, яку мені характеристику дали.

Він довго вивчав папірець, комусь телефонував, радився, наводив якісь довідки, одне слово, зволікав і чекав, а я ніяк не міг зрозуміти, що йому врешті треба, яка одержана од мене інформація не влаштовує головного інженера. Нарешті Сидорак сказав:

– Зайдіть днів за десять. Начальник заборонив категорично приймати без нього інженерів. А начальник тепер – у відпустці.

Приходив не раз. Начальник направляв до головного інженера, головний інженер до начальника. Крутили, вертіли майже місяць. Я все гадав, що вони хочуть, навіщо такі формальності, адже не начальником відділу беруть, а звичайним рядовим інженером на скромненький окладом сто сорок карбованців у місяць. Уже й терпець у мене урвався, нерви не витримують, ледь не кричу: досить за ніс водити, кажіть, берете на роботу чи ні? Допоміг Петро Петрович, майбутній мій начальник – керівник технологічного відділу.

– Неподобство! Хто, хто, а ти нам якраз підходиш, – коротко кинув, завізував заяву, відніс до шефа.

Хлопці у відділі зустріли насторожено, розпитали: як і що, звідки приїхав, привітали з новим місцем роботи. Пізніше Володя Дейбук, він теж працював на Півночі начальником зміни, але перед тим, як потрапити у відділ, два роки гарував робітником вишкомонтажного цеху, узяв за лікоть і тихенько, щоб ніхто не почув, запитав:

– Іване, зізнавайся, скільки дав?

Я вибалушив на нього очі. Нарешті утямив, чому мене одразу не взяли на роботу.

– Ні, Володю, не дав і давати не буду.

Одного разу я давав… Добре пам'ятаю той випадок. Тоді ми прибули з Ольгою у відпустку, Іванці було три роки. Мали їхати втрьох до моря. Заболів у мене зуб, звернувся в стоматологічну поліклініку.

– Дивись, не осоромся, не забудь лікареві, коли запломбує зуба, дати десятку, – строго сказала Ольга.

– Я не вмію, – пригнічено промимрив, – ніколи не давав, Я навіть не знаю, як те робиться.

– У нас всі дають, це тобі не Крайня Північ. Учись давати, якщо хочеш навчитися жити. Звернеш у рурку і тихенько опустиш лікареві в кишеню. Головне – аби ніхто зі сторонніх не бачив.

– А якщо халат без кишені? – наївно запитав я.

– Не переживай, в них у всіх великі кишені. Чим кращий лікар, тим більша кишеня.

Лікарка була молода, симпатична. Я вертівся, у кріслі як дзига, мене тіпало, червінець пік пальці. Так не хвилювався ще ніколи. Піт скропив чоло. Роззирнувся довкола, наче злодій, витяг зім'яту асигнацію і хотів було вкинути, як повчала Ольга, у кишеню білого халату. Однак сталося непередбачене. Лікарка відреагувала на мій доброчинний жест досить дивно: строго відвела руку, ще й висварила як школяра, котрий зеленого уявлена не має про правила хорошого тону. Мені стало соромно, вибачився, подякував, вибіг з кабінету, наче опльований,