Анатолій Сергієнко - Невдаха

«Невдаха» — твір про двох закоханих, що перебувають у щасливому, здавалося б, шлюбі, з часом перетворюють своє життя на постійні докори й страждання, хоча кожен з них розуміє, що любов ще не згасла. Автор крок за кроком досліджує характер і психологічно вмотивовані вчинки людини, яка пройшла неабияку школу життя, в будь-яких ситуаціях залишається чесною, порядною, але вважає себе… невдахою. Чи справді головний герой твору Іван Цибрак є невдахою — про це судити читачеві.

– У тебе розум дитини, і не вистачає одної клепки, – казала моя колишня дружина. – У сорок років втратити таке місце роботи, кинути сім'ю, дитину, влаштуватись працювати сторожем Бог зна де, може людина тільки психічно ненормальна. Що в тебе гуляв вітер у голові в двадцять років, я знала, але не сподівалася, що в сорок він гулятиме іще дужче.

Звичайно, вона має рацію. Я згоджуючись, кивав головою, наступаючи лівою ногою на праву, намагаючись затулити розірвану шкарпетку, бо великий палець з жовтим не зрізаним нігтем визирав крізь ремінець босоніжка. Палець та роздерту шкарпетку я уздрів тоді, коли переступав поріг кабінету директора, і ще більше переполошився, побачивши у м'якому глибокому кріслі для відвідувачів Ольгу. Навіщо вона приїхала? І чому одна, без Іванки? За три дні донці сповниться чотирнадцять. Доросла дівчинка, восьмикласниця. Довго метикував над подарунком. Їздив до міста, ретельно обстежив крамниці. Щось би імпортне купити, щоб здивувати і маму, і доню. Щоб зраділа Іванка, щоб сподобалося Ользі. Нехай знає, що у мене є смак і грошей для дитини не шкода. Хоча імпортним Ольгу тепер не дуже й здивуєш. Нарешті надибав на югославську сукенку. Терпляче відстояв довжелезну чергу. Підписав кольорову листівку з видом нашого пансіонату, привітавши Іванку з днем народження, спакував бандероль, і швиденько на пошту. Подарунок, виходить, одержали вчасно, бо й про адресу з листівки довідались. Бач, приїхала. Мабуть, встигла вже й перебалакати з директором. Мовляв, кого він у себе пригрів? Людину несерйозну, легковажну. Нехай, мені байдуже. Крапки над «і» розставлені, мости спалені, назад дороги нема!

Я допомагав хлопцям монтувати батареї водяного опалення в новому третьому корпусі, коли почув по селектору: директор терміново кличе до себе. Не сподівався, що мене чекає сюрприз, не встиг помити руки, перевдягнутися, підготуватись до зустрічі, а ще ця роздерта шкарпетка… Ольга подумає: не стежу за собою. Вона твердо впевнена – без неї пропаду, стану п’яничкою, опущусь на дно. Одне слово – без її опіки, без її пильної ока мене чекає доля пропащої людини. Приїхала перевірити, чи я вже на дні, чи ще борсаюсь на поверхні. І Іванки не взяла, нащо доньці бачити, як татко тоне. Шкода, з Іванкою хотілося зустрітися.

У грудях боляче защеміло. Три місяці ми не бачились. Перед очима й досі той день, коли я з валізою в руках стояв у коридорі, а Іванка, притулившись до одвірка, жалісно дивилася на мене. Шморгнула носиком, з великих, широко розплющених очей викотились дві сльозини. Усі припасені заздалегідь слова несподівано вивітрились з голови, гіркий давкий клубок підступив до горла, і я, не попрощавшись, з силою розчахнув вхідні двері. Той день ніколи не зітреться з пам'яті…

Проводжав Ольгу до автобуса. Перед тим, заскочив до своєї кімнати. Помив руки, натягнув джинси, взув кросівки.

– А ти непогано виглядаєш, – говорила Ольга. – Пострункішав, не горбишся, живіт не випинаєш. Може, і курити кинув?

– Кинув, – бадьоро відказав я, – свіже повітря, здоровий сон, ніяких тобі стресів. Щоранку – зарядка, холодний душ. Апетит, як у вовка, але з'їдаю тільки половину. Решту – загортаю у папір і несу своєму другові – псові Цигану.

– Це не тому, чорному, волохатому, що біля прохідної?

– Так, йому. Хороший пес, розумний, одна біда – сліпий. Спочатку начальство сердилось, мовляв, нащо я його привів, брудного, голодного, та ще й сліпого? Тепер звикло. Навіть директор інколи зупиняється, щоб погладити.

– І коли вже ти, Йване, станеш серйозною людиною? – відчула іронію в моєму голосі Ольга.

– Не віриш, що Петро Якович інколи гладить Цигана?

– Я не про собаку, я про твої дурні жарти й манеру розмовляти. Кидаєш словами туди-сюди, не збагнеш, жартуєш, чи кажеш серйозно? І це в сорок років, людина з вищою освітою! Людина, в якої були такі великі плани, наміри! Уяви собі – я зовсім не здивувалася, коли почула, що ти працюєш сторожем.

– Не сторожем, а слюсарем-сантехніком, – заперечив я, намагаючись говорити спокійно. – Сторожем на півставки, плюс тридцять п'ять карбованців до основної зарплати. Тебе неправильно інформували.

– Яка різниця сторожем, слюсарем? – мовила Ольга. – Але ж не начальником зміни, посаду якого тобі пропонували?! Я все знаю. Мало того, що від посади відмовився, ще й скандал учинив, начальника образив. А цей твій вибрик з слюсарем-сантехніком, втеча від сім'ї, від роботи. Таке може утнути тільки безвідповідальна особа.

Я ловлю на собі її серйозний пильний погляд, у грудях закипає глухе роздратування. Не може жити без повчань, зауважень, без постійних дорікань, навіть тепер. Важко зітхаю й кажу:

– Ага, безвідповідальна, такий вже вдався. Тобі цього не зрозуміти.

– Зітхай, зітхай, скоро будеш битися головою об стінку, і проситися назад, – пророче говорить колишня дружина, насуплює брови і твердо, непохитно, з впевненістю жінки, яка ніколи не кидає слів на вітер, додає: – але я не пущу.

Цікаво, з якою метою ти сюди приїхала? Чи не натякнути на те, що час вертатись додому? Гадаєш: перебіситься чоловік, одумається і приповзе на колінах. Не врахувала, що все набагато складніше, ніж здається.

– До речі, – каже далі Ольга, – твоя мама надіслала меду і яблук. Ти батькам так і не написав, що ми розлучилися?

– Не написав. У мами хворе серце, не варто травмувати.

– Вона має скоро приїхати, що я їй скажу?

– Скажеш, поїхав у відрядження.

– А з медом, що робити?

– Їсти, що ще з ним можна робити?! Ти його любиш, та й Іванці смакує…

– Нам від тебе нічого не потрібно, – закопилює губу Ольга.

– Маємо всього досить. Соромно на очі людям показуватись.

Потрібно терміново переводити розмову на інше. Ще трохи і виникне сварка. Ольга заводилась з півоберта.

– Як тобі селище, пансіонат, сподобалися? – запитую я. – Курорт всесоюзного значення!

– Можна подумати, що я ніколи тут не була, – злісно відказує Ольга, і по хвилі, певно збагнувши, що сваритись не варто, тихо додає:

– Я у відрядження приїхала, тридцять кілометрів звідси.

– Надовго? – вихоплюється у мене. – Щось не пригадую, щоб за п'ятнадцять років ти хоч раз їздила у відрядження.

Вона червоніє, робить відверто зневажливу гримасу і спокійно відказує:

– Сьогодні їду назад. Оце одну справу владнаю і – на поїзд…

Перехожі чоловіки (і де їх стільки взялося, отих відпочиваючих?) пострілювали на Ольгу очима, озиралися услід. Ще б пак! Таку гарну жінку навіть у гарячі літні місяці сезону, коли усякого жіноцтва налітає сюди, наче у вулик бджіл, ще треба пошукати. В душі заворушився вогник ревнощів, однак швидко згас, наштовхнувшись на холодну крижину згадок.

В автобусі Ольга