Гюнтер Проділ - Вбивці на борту, Гюнтер Проділ

вигадливо мстяться? Суспільство, де таке можливо — ця витончена злість, моральна глухота, цей масовий садизм — просто не може не бути хворим суспільством. Тим-то Продель і скеровує основну нашу увагу не на голий факт «кіднепінгу», а на поведінку преси та на реакцію «громадськості». Це особливо помітно у передачі «Справа Тімо Ріннельта», якою відкривалась телевізійна серія «Безприкладні кримінальні справи».

Отже, сюжети Проделя суворо документальні, але він, зрозуміло, не лишається байдужим до змісту зображуваної реальності. Він певним чином до неї ставиться і, відповідно, певним же чином її подає. У цьому розмінні він не просто письменник, але й художник, який підкоряється матеріалу цілком, а ним (у якихось, звичайно, межах) керує.

Перш ніж вибухнути від підкладеної Джеком Грехемом пекельної машини, літак з його матір'ю і ще сорока трьома людьми на борту певний час летів у бік Портленда. Свідків того, що там відбулося, не лишилось. Одначе Продель з усіма подробицями описує пасажирів і їхні діалоги. Нащо ж в «автентичній» новелі знадобились оті цілком вигадані епізоди? Насамперед, щоб ввести містера Керша, людину, через присутність якої на борту висадженого літака тільки й могла виникнути версія про «комуністичних агентів». Так встановлюються образні зв'язки, що внутрішньо обумовлюють диявольську пропагандистську веремію довкола описуваної авіаційної катастрофи.

У той же час Продель ні на мить не забуває, що він — літописець і тільки в цих межах посідає авторську свободу. То він, забігаючи наперед, недвозначно показує, що знає, чим справа скінчиться, але нічого не спроможний змінити. А то й поводиться як безпосередній учасник слідства, не менше від нас зацікавлений, здивований, збентежений несподіванками відкриттів і поворотів. Тоді оповідь провадиться в теперішньому часі, стрімко розвивається, створюючи ледве не ілюзію нашої особистої присутності на місці злочину. Натомість в інших випадках Продель здатний бути докладним, неквапним, навіть незграбним. Але ніколи не втрачає він почуття міри, і це, мабуть, найбільша його достойність як стиліста.

Що ж, либонь усе, що треба й можна було сказати, сказано. Решту хай розважить читач. Втім, я не сумніваюся, ще знайомство з захоплюючою книжкою Гюнтера Проделя буде вельми корисним.

Д. Затонський,

член-кореспондент АН УРСР.

БАНДА ДІЛЛІНДЖЕРА

15 січня 1934 року. Наближається обідня перерва, і за якихось півгодини Національний банк міста Іст-Чікаго в штаті Індіана зачинить свої каси. В цей час до порталу банку повільно під'їжджає блакитний «крайслер» і зупиняється в чотирьох метрах від кам'яних сходів, що ведуть до центрального входу. П'ятеро молодих людей вискакують з лімузина. Незважаючи на холодну пору року, на них лише костюми і шляпи, хоча в кожного на правій руці дощовик. Нечисленні перехожі не звертають на них ніякої уваги. Тим часом п'ятеро чоловіків рівним, упевненим кроком прямують до входу. В кожного з цієї п'ятірки під плащем сховано 32-зарядний автомат.

Водій «крайслера» також бере з-під сидіння автомат і кладе його поруч. Потім він запалює сигарету. Його супутники тим часом зникають за величним порталом банку. Один, зупинившись за дверима, щось витягає з кишені й чіпляє до скла. Це табличка: операційний зал банку, мовляв, тимчасово зачинено. Літньому панові, який не помітив її, дуже ввічливо пояснюють, що напис стосується всіх без винятку.

Четверо проходять через вестибюль і опиняються у величезному операційному залі, де близько ста відвідувачів займаються різними грошовими операціями.

Знову один з чоловіків залишається біля дверей, тоді як троє інших спокійно наближаються до касових віконець, за якими — великий сейф з широко розчиненими дверцями. Умовний знак — і вся четвірка раптом перекидає плащі з лівої руки на праву, оголюючи чорні стволи і коричневі ложа автоматів. Але в ту мить ніхто не звертає на це уваги: люди в операційному залі надто заглибилися в свої фінансові справи.

Тоді той, що лишився біля дверей, піднімає автомат, натискує на спусковий гачок — і кулі розтрощують ліпні прикраси й плафони на стелі, а густий дощ уламків вкриває паркетну підлогу. Відвідувачі й касири кидаються долілиць на ці уламки й завмирають, не наважуючись навіть підвести голови. Та їм, власне, і не треба роздивлятися довкола: вони й так знають, що саме сталося. Останнім часом газети тільки про це й пишуть.

Щоб розвіяти будь-які сумніви, гангстер біля дверей спрямовує автомат на тих, що долі, і голосно каже:

— Ми грабуємо банк! Той, хто ворухнеться, дістане кулю. З тим, хто лежатиме спокійно, доки ми не вийдемо, нічого не трапиться.

Після короткого повідомлення, зробленого різким чікагським жаргоном, западає мертва тиша. Люди непорушно лежать на підлозі. Дехто, маючи при собі зброю, розмірковує, чи не витягти її непомітно з кишені й пустити в хід. Адже в залі сотня людей, і гангстери не можуть стежити за кожним окремо. Тільки б хтось почав…

Дехто думає про це, та відразу пригадує заголовок, що його кілька днів тому бачив у газеті: «262 чоловіка застрелено під час нападів на банки!» Тож у кожного лише одне бажання — не стати двісті шістдесят третьою жертвою!

Касир у чорних нарукавниках, що сидить безпосередньо біля відкритого сейфа, також спочатку думає про опір, про білу кнопку сигналізації під столом. До неї якихось півметра, тоді як до найближчого автомата по той бік бар'єра — не менше п'яти. Він уявляє те, що завтра надрукували б газети: «Герой-касир зводить нанівець спробу грабіжницького нападу», що його портрет з'явився б на перших сторінках, а дирекція призначила б його старшим касиром. Варто лише непомітно простягнути руку — і за лічені хвилини тут буде поліція! Але йому своєчасно спадає на думку, що кулі з автомата подолають п'ятиметрову відстань значно швидше і що в газеті в чорній рамці може з'явитись і такий текст: «Вірний службовому обов'язку, він не пошкодував власного життя…»

Отже, касир біля відкритого сейфа не подає сигналу тривоги. Він слухняно підіймає руки догори. В цей час гангстер, що стоїть біля виходу, гукає до нього:

— Гей ти, біля сейфа, давай, допомагай пакувати гроші, а то дивись у мене!..

Тремтячими руками касир підтримує сірий поштовий мішок, а гангстери кидають у нього пачки асигнацій.