Олександр Вікторович Зима - День на роздуми, Олександр Вікторович Зима

Казки пишуть добрі люди з добрим серцем.

Олександр Васильківський

Я постійно тремчу при думці, що нарешті відкриють секрет, який забезпечить коротший шлях до того, щоб занапащати людей і знищувати цілі народи.

Малькольн почув за спиною важку ходу свого шефа й різко озирнувся. Х’ю Вундстон щільно зачинив двері, пихнув димом сигари:

— Не полохайся: цього разу товстун Х’ю прийшов з доброю звісткою, — говорив наче про когось третього, міцно тримаючи в коротких товстих пальцях гавайську сигару. — Я завжди казав, що в наш розшарпаний вік лиш розум вартий уваги; все інше — перегній для майбутніх цивілізацій.

Малькольн мовчки підвівся, запропонував шефові його улюблене, оббите шкірою бізона крісло й підсунув до краю столу видовбану з ясенового окоренка попільницю.

— І замов добрячої кави. За мій кошт, — розпорядився Вундстон, оглядаючи вузьку довгу кімнату з єдиним заґратованим вікном. Зупинив погляд на кутих ґратах з потовщеними перехрестями, що нагадували суглоби рахітика, мовив здивовано: — Ніколи не помічав, що ви сидите за ґратами, сер.

— А мені ця обставина навіть подобається. Ґрати постійно нагадують про єдине у моєму житті відкриття: вчений належав і належить до найбільших злочинців світу, — ядуче сказав Малькольн, косуючи оком на вікно.

— Злидні, мій любий, штовхають нас на злочин, — глибокодумно сказав Вундстон, киваючи важкою головою. — Злидні, - повторив і проникливо подивився на Малькольна. — Саме вони, мій любий, штовхають нас на нечувані відкриття. Інакше б люди не знали ні про лазерні гармати, ні про зоряні війни. Про генну інженерію я взагалі поки мовчу: це — початок всепланетного кретинізму.

Малькольн саме розмовляв з барменом сусідньої кав’ярні й тому не зміг заперечити Вундстону. А Х’ю самовдоволено пихнув димом й постукав по чорній і твердій, мов залізо, шкірі на підлокітнику крісла, потім глянув на золотий годинник й обізвався до Малькольна:

— Якщо у вашій голові, дорогий колего, є місце для сумнівів, а в душі зародилося каяття, вам не місце в лабораторії інституту Дейвіда Рассела. Як це не прикро, але… — Х’ю розвів дебелі короткі руки, напинаючи петельку тіснуватого костюма кольору гнилої вишні.

Малькольн зрозумів, що Вундстон зумисне змовчав, чекаючи на його реакцію, але, як і належить підлеглому, щиро здивувався:

— Рассела? — перепитав і гордовито зауважив: — Наскільки мені відомо, я був і залишаюся ад’юнкт-професором Нью-Йоркського університету.

— Безперечно! — крикнув Вундстон, вибухаючи димом, як граната. — Ти можеш далі сидіти в цій шхері й слухати, як он там, — показав сигарою на плямистий від лишаїв цегляний мур, що виднівся за вікном лабораторії, - у тому пеклі, скавучать піддослідні пси. І ґрати тут надійні… - Х’ю відчув, що порушено тон англійського етикету, й невдоволено засопів. Потім глипнув на Малькольна й примирливо додав: — Особисто я, Макларене, бажаю вам добра.

— Знову торг? — втомлено зітхнув Малькольн і перевів погляд на посічений часом старий мур, за яким справді жалібно скімлило приречене створіння, якого раніше Малькольн не чув. Він знав, що тепер це тонке передсмертне благання вічно стоятиме в його вухах і ця вузька кімната із заґратованим вікном викликатиме в нього жах божевілля. Він був лютий на Вундстона за те, що той звернув його увагу на старий облуплений мур і нагадав про власні злидні, які тримали його в постійних лабетах. І тому Малькольн сказав у відповідь з прихованою злістю: — Я — фізик, сер, а не перекупка.

— Я теж, як вам відомо, не фабрикант, — зачовгався на витертій до блиску шкірі бізона ображений Х’ю. — Я теж фізик. Природа привела мене на цей світ для того, щоб я допоміг їй краще пізнати себе. Цим я займався. Але мене, як і вас, відривають від роботи невблаганні кредитори. Я змушений поставити собі запитання: що мені необхідно зробити, аби моя дружина й двоє синів не вдавалися до позичок, а мене більше не дратували балачки про гроші? Для цього, Малькольне, виявляється, так мало треба: приносити долари. Можна просто відкрити в банку рахунок на ім’я дружини. І після цього я знову стану фізиком. Тільки не тут, в університеті, де ми схожі на бізонів: нас мало, без нас не може існувати університет, як і природа без бізонів.

— Ви голодуєте, сер? — холодно запитав Малькольн.

— Але я фізик з світовим ім’ям. Я теж хочу іноді відпочивати на власній яхті. Чим я гірший за наших мільйонерів, серед яких добра половина дурнів?

— Ви продалися, Х’ю? — Малькольн рвучко здійняв свої великі окуляри в роговій оправі, протер щ носовичком, з притиском додав: — Ранувато ви подумали про своє черево, Х’ю. Сало завжди було поганим провідником електроімпульсів, які зараз пульсують під вашим черепом.

— Я не хочу з вами ворогувати, Малькольне, — занепокоївся Вундстон. — Нам ще доведеться працювати разом бодай доти, поки я не почую вашого виступу з трибуни Шведської академії вже в тозі лауреата премії великого Нобеля.

Вундстон запобігав перед Малькольном, і це дуже гнітило молодого вченого. Малькольн не знав, що йому запропонують, але на душі було відчуття, ніби його схиляють до зради і після цього він не зможе глянути в вічі тому ж Павлу Острожному з Союзу чи японцю Кукудзі Тонако. Він уже хотів категорично відмовитися від пропозиції Вундстона, але той, удаючи веселуна, розреготався, киваючи Малькольну на двері, звідки виткнулася голова негра, а потім, погойдуючись на невидимій руці, випливла таця з червоними чашечками кави.

Негр не звернув уваги на Вундстона, тільки ледь помітна судома звела жовна, і він мовив до Макларена:

— Сер, ви замовляли дві кави і коньяк «Марсель».

— Дякую, Едді, - кивнув йому Малькольн. — Поставте все на стіл.

Едді почав швидко, точними рухами розставляти чашечки, що нагадували