Олександр Вікторович Зима - День на роздуми, Олександр Вікторович Зима

Мірилом людини, вважав письменник і всюди обстоював цю думку, має бути її совість, ставлення до життя, до громадянського обов’язку. Не громохкі слова, а діло, нехай непомітне, прикрашає людину і світ, в якому вона живе. Теплими фарбами змальовує автор родину Чумаків у своїй другій книжці «День молодого сонця» що вийшла в 1973 році у львівському видавництві «Каменяр». Ніщо не минає повз увагу митця, все важливе для нього в родинних стосунках героїв — і праця, і відпочинок. Ось після важкого дня Чумаки сідають до столу: «Кузьма крає, кавун так, що з-посеред скибок вилущується дебеле стебло соковитої „душі“, чахкає її на кілька кругляків, підсовує Усті, а сам бере скибку, присьорбує жадібно, як спраглий. Вистрілює насіння просто додолу (кури підберуть), а жінка ділить „душу“ на часточки, наштрикує їх ножем і поштивенько їсть». Ні, не минули для Олександра Зими уроки Григора Тютюнника безслідно: коли змальовуєш людину, все важливе. Письменник любив влучне слово, йому подобалося міцно будувати фразу, вона в нього дихала, як жива, несучи якийсь глибинний зміст. «Сарматський степ починався від Кам’яної Гарби і розбігався на всі чотири сторони. Куди не глянеш — рілля. Розорано, засіяно, заволочено, лише вузенькі клинці сивуватих полинів, жовтого дроку, ковили та вузлуваті стовбури козельців незаймано стояли за спинами й перед очима скіфських баб, цих кам’яних ідолів Із смиренно складеними на животі руками. Втупивши у простір очі, вони думали про сиву минувшину, що прогула за їхніми плечима, про незнану будучину, яка от-от виткнеться з-за обрію і пропливе на блідому од спеки небі жовтогарячим міражем. Чому ця оземкувата сарматка, що народила дітей і посадовила їх на коней із сагайдаками стріл за плечима, чому вона думала з тим тихим спокоєм в очах, ніби уже тоді передчувала добру годину своєї землі? Що цінували скіфи й сармати у своїх жінках?» Романтична піднесеність стилю розковує уяву, дає їй крила і витворює аж якийсь казковий світ. Але там, де письменник хотів затаврувати фальш, мова його набирала зовсім інших, аж ніяк не пастельних, кольорів. Він не терпів лицедійства і пристосуванства, можливо, саме тому не завжди йому легко доводилося в житті.

Автором двох книжок, членом Спілки письменників України повернувся Олександр Зима у майже рідні йому південні краї — до Миколаєва. Товаришував тут з Іваном Григурком, Валерієм Бойченком, Дмитром Кременем, підтримував молодого поета й прозаїка Валентина Колара, мав чимало друзів серед корабелів і рибалок, сільських трудівників і місцевої інтелігенції, дуже любив виступати перед школярами. На довгі роки міцна дружба зв’язала письменника з уславленим колгоспним керівником Миколою Миколайовичем Рябошапкою. Легко і радісно писалася документальна книга «Степовики», з’явилися під час поїздок задуми художніх творів. Ось про що подумалося зараз: Олександр Зима добре знав західні області України, однак не написав про ті краї жодного бодай оповідання. Чому? Він дуже серйозно ставився до літературної роботи, до письменницького слова, яке має бути правдивим у найтонших відтінках. Південь України, степ знав краще…

У Києві Олександр Зима завідував редакцією поезії і першої книжки у видавництві «Молодь». Він був вимогливим і багато в чому суворим видавцем — вимогливим до таланту і суворо невблаганним до войовничої сірості; у Києві написав і видав роман «Мідний серпень», книгу повістей «Жолуді на піску», кілька дитячих книжок, устиг закінчити свій останній роман… Уже сам тяжко хворий, по кілька разів на тиждень бігав до однієї з лікарень, де лежав після складної операції його старший товариш і герой повісті «Степовики» Микола Миколайович Рябошапка. То юшки із свіжої риби принесе у термосі на всю палату, то якихось домашніх гостинців. І не втомлювався дивуватися: Рябошапка у своєму колгоспі хоче відкрити для дітей яхт-клуб, пошити для них форму моряків! У Рябошапка в колгоспі своя дитяча кінноспортивна школа!

…Якоїсь весни ми вподобали з Сашком місце для риболовлі у гирлі Десни й, зустрічаючись на причалі, першим катером вирушали вгору по Дніпру. Плавання тривало трохи більше як півгодини. Вже на палубі Сашко нетерпляче готував снасті, хапливо розповідаючи щось почуте з рибальських таємниць і мовби мимохіть признався, що перед риболовлею не спить майже усю ніч — боїться не почути будильника й запізнитися на катер. І обличчя у нього ставало якимось просвітлено-ди-тячим… Ми добре знали береги, повз які пругко розгортав встояну за ніч воду катер, — Наталка, Вигурівщина, Зелена Гатка, Десенка… Сашкові здавалося, що саме там водиться найбільша риба і що саме там найкраще вона клює. Йому всюди хотілося встигнути побувати, він був жадібний до рибальських мандрівок і до вражень. Катер підходив до Деснянського причалу, ми сходили по мокрому від роси трапу на холодний білий пісок і, грузнучи в ньому, простували до свого місця — там, де вливається старе річище Дніпра у Десну. Якщо не клювало, їхали на правий чи лівий берег річки. На риболовлі Сашко був затято-впертий — не хотів повертатися додому, поки щось не впіймає. Літньої днини сидів у широкополому брилі, що привіз його з Херсонщини, а в осінню негоду обгортався плащем з цупкого брезенту, який називав по-степовому «венсерада». Камінно нерухомів біля спінінгів, чекаючи, коли в глибині торкне гачок риба і натягнута струна передасть той доторк на чутливий кінчик вудлища. Траплялося, рибалили вночі на безіменному острові неподалік Києва… І чи то на Десні, чи на кам’яному березі острова Сашко якось признався, що пише зараз казки. Відчувши з мого мовчання, що доведеться щось пояснювати, звів розмову на жарт. Коли його вже не стало, мені довелося перечитати, мабуть, ті самі казки, про які йшла тоді мова. Вони залишилися на робочому столі письменника і вперше прийшли до читача з березневої книжки журналу «Київ» за 1987 рік, якраз у тому місяці весни і в тому році, коли казкареві мало б виповнитися п’ятдесят.

…Усі птахи боялися двоголової Гаргари, тієї самої Гаргари, котра щороку скльовувала з неба одну зорю й від того гладшала. Світ же щороку темнішав на одну холодну свічечку. Якось зорянка Дзвонга помітила, що сонце рвонулося з хижих кігтів, розсипало проміння й щезло під великим крилом Гаргари. І тоді вона полетіла рятувати сонце, щоб був на землі день. І врятувала сонце, і стала його вічним стражем. Про все це дізнався Світлячок і записав у найголовнішу книгу: у тому небі, де співає Дзвонга, ніколи не з’явиться