Євгенія Анатоліївна Кононенко - Повії теж виходять заміж, Євгенія Анатоліївна Кононенко

- Хто така Емма Карлова? – запитував Ремко, – це жінка, яка продала тебе до борделю? … Емма Карлівна була комірником на їхній фабриці, що вже давно працювала, як мокре горить, одначе співробітників чомусь не розганяли, і вони щодня приходили до тих цехів, зрідка робили якусь незрозумілу роботу, але переважно тинялися поміж мертвими іржавими верстатами і не знали, що чинити у цій мертвій іржавій країні, де все стояло, не було ні роботи, ні грошей, ні життя, ні смерті. А тут іще Емма Карлівна, радянська німкеня, яка періодично навідувалася на свою історичну батьківщину, підкидала хмизу до вогню:

- Бідні ви, бідні дівчата! Якби ви бачили, як живе Німеччина! Які там йогурти! І головне, вдвічі дешевші, ніж тут! А як-кі там сосиски! Це не те лайно, що ви його купуєте в день зарплатні на Святошинському ринку! Це смак Європи!

Німці завжди славилися сосисками! А ви навіть не знаєте, що таке справжні сосиски!

Емма Карлівна діставала дівчат до живого. Вони дражнили її Ельзою Кохівною або Справжньою Сосискою (скорочено СС). Емма Карлівна лютувала, зі сльозами в голосі захищаючи своїх співвітчизників:

- Ніякі вони не фашисти! Не бачили нічого, то й мовчіть!

Мене один гер…

- Хер, – пирскали дівчата.

- Зовсім не те! Мене один німецький пан – йому років сімдесят, він саме з того покоління… то він віз мене на своєму фольксвагені кілометрів сорок! Йому було не по дорозі! Але він мене підвіз прямо до будинку тьоті Хельги! Ви собі таке можете уявити? Щоб ваш український жлоб і раптом підвіз задурно? А той німець ні пфенінга не взяв!

– І почастував справжньою сосискою, – заходилися дівчата сміхом. – Тою, що між ногами!

– До чого тут сосиски! – вигукувала Емма Карлівна. – Справа не в сосисках! Справа в культурі! Тут ніколи не буде такої культури, як у Німеччині! О, чому я не народилась у Німеччині? Тільки там я відчуваю себе людиною!

Дівчатам бракувало пишномовства для полеміки з Еммою Карлівною. Але на допомогу приходив колишній інженер Юрій Чобіток.

- Лібе фрау Шварцмільх, – галантно звертався до неї Юрчик, – дозвольте поставити вам нескромне запитання.

В якій Німеччині ви б хотіли жити? За Бісмарка? За Вільгельма Другого? За Веймарської республіки? За Гінденбурґа, коли в Німеччині був голод, так, голод, згадайте хоча б вашого співвітчизника Ремарка? За незабутнього Адольфа Алоїзича? Чи в повоєнній Тризонії, коли вся Європа плювала німцям у лице, а німецький патріотизм виявлявся у тому, щоб утертися і мовчати? Я дам відповідь за вас, лібе фрау Шварцмільх. Ви б хотіли жити у сучасній заможній Німеччині. Але чому не у Франції, Швеції чи не у Бельгії? Там теж справжні сосиски!

Тут Еммі Карлівні бракувало аргументів для цивілізованої дискусії, і вона починала безпорадно кричати:

- Ви знаєте, Юро, скільки отримує на день людина вашого рівня у Німеччині? Які у неї перспективи? А які перспективи у вас?

- Ви говорите загальні місця, Еммо Карлівно. Про це пишуть в газетах. Як на мене, рот варто розкривати для того, щоб сказати те, про що ніхто не знає, – посміхався Юра Чобіток.

- Гаразд, я скажу про те, чого ви не знаєте, я скажу! – верещала Емма Карлівна, – я була в Німеччині у басейні!

- Ми теж бували у басейнах!

- У кахляній калюжі, що смердить хлоркою? А я була у ванні джакузі! Ви хоча б чули, що воно таке? Ти весь сидиш у бульбашках! А навколо бігають негри і носять соки! Ось вам усім! А у вас і води вдома нема!

Та хай що б говорила Емма Карлівна, треба було жити, а життя не було. Олена добре пам'ятає, як на Святошинському ринку їй важили три «несправжні» сосиски, і все не виходило на ті гроші, що були затиснуті в її кулаці, і продавщиця нарешті брутально вилаяла її і кинула злощасні сосиски у ящик позаду себе, і сказала, що більше не буде обслуговувати таких покупців. То була остання крапля. А потім було оголошення про роботу за кордоном. У Німеччині. Їй безкоштовно зробили паспорт і візу. Потім вона відробляла.

На околиці міста Блюменфельд. Казково гарне місто. Все старовинне, з білого каменю. Бордель був на околиці неподалік від траси («Як-кі в них автобани! Це казка, казка!» – стогнала, як під мужиком, Емма Карлівна). Культурні, відгодовані справжніми сосисками німаки замовляли дівок до автомобіля. Вона працювала, а охоронець підсвічував ліхтариком. О, мій Боже, в них усіх було руде волосся, о те руде волосся, смердюче руде волосcя на червоному гарячому тілі. … Психоаналітик Меврау розповіла Ремкові про руде волосся, але вона не могла докопатися, яку роль відіграла в цій справі Емма Карлівна. Там, у Німеччині, Олена згадувала Емму Карлівну мало не щодня. Вона кусала кулаки і подумки кричала до комірниці: ось вони, ваші цивілізовані німці, чому вони не сплять зі своїми фрау, чому ходять сюди, до російських путан, чому намагаються піти не заплативши?! Вас би так в усі місця, лицем в руде волосся, ще раз, ще раз, насолоджуйтесь, відчувайте себе людиною, це ж вам не хохли, Еммо Карлівно, це ваші чистопородні фріци, і щоб вам теж платили через раз! І вона чула, як Емма Карлівна верещала у відповідь: не треба було ставати повією, Олено! Якщо вже пішла цією доріжкою, тут тобі буде і по пиці, і в пику, а ти ще хочеш, щоб тобі регулярно виплачували зарплатню!..

ЧИ МОЖНА НЕ ПЛАТИТИ ПОВІЇ? Це щоденне питання, яке поставало перед нею в усій його злободенності, виростало для Олени Драган до масштабів метафізики.

Якби протягом цих трьох років вона отримала ВСІ свої гроші, то, навіть сплативши податки, могла би модернізувати фабрику і зробити її прибутковою – Юра Чобіток розповідав їй, скільки для цього треба тисяч умовних одиниць. А вона, коли вже працювала в Антверпені, куди брали тільки дівчат з досвідом, мала лише тисячу дойчмарок і декілька