Софi Кiнселла - Шопоголік на Мангеттені

Я хутенько черкаю на папірці кілька заголовків. Це вже на щось схоже. Значно краще, ніж звалювати у валізу все підряд. Тепер я не тягтиму з собою зайвого одягу – лише найдоконечніший мінімум.

Вбрання 1: сидіти біля басейну (сонячно)

Вбрання 2: сидіти біля басейну (хмарно)

Вбрання 3: сидіти біля басейну (вранці, коли сідниці здаються величезними)

Вбрання 4: сидіти біля басейну (якщо хтось матиме такий самий купальник)

Вбрання 5:

У вітальні дзвонить телефон, але я навіть очей не підводжу. Чути, як Сьюз щось захоплено говорить. За мить з розпашілим радісним обличчям вона з’являється в дверях, скрикуючи:

– Нізащо не здогадаєшся! Нізащо!

– Що таке?

– У «Чарівній коробочці» розпродали всі мої рамки! Щойно телефонували, щоб замовити ще!

– Ой, Сьюз! Це прекрасно! – вигукую я.

– О так!

Сьюз підбігає до мене, ми міцно обіймаємось і трохи не танцюємо, аж тут вона помічає, що тримає сигарету і вже мало не підпалила моє волосся.

Це просто дивовижно: Сьюз почала робити ті рамки лише кілька місяців тому, однак вони вже продаються в чотирьох лондонських крамницях. І чудово продаються! Про неї писали в багатьох журналах і все таке. Воно й не дивно, бо її рамки просто крутезні. Її остання серія – з пурпурового твіду, їх продають завинутими в яскраво-бірюзовий обгортковий папір (між іншим, я допомагала добирати відтінок) і складеними у вишукані сірі коробочки з блискітками. Вона така успішна, що вже навіть не сама їх робить, а надсилає свої ескізи до маленької майстерні в Кенті, звідки повертаються вже готові рамки.

– То ти розпланувала своє вбрання? – питає вона, затягаючись цигаркою.

– Так, – звітую я, махаючи перед нею папірцем. – Усе занотувала, до останньої пари шкарпеток.

– Молодчинка!

– І єдине, що мені треба докупити, – додаю я, ніби мимохіть, – бузкові сандалі.

– Бузкові сандалі?

– Гммм… – я дивлюся на неї невинними очима. – Так. Вони мені потрібні. Розумієш, просто гарненькі недорогі сандальки, на яких триматиметься кілька о`бразів.

– Он як, – каже Сьюз і замовкає, трохи нахмурившись. – Бекс… А хіба ти на тому тижні не говорила щось про бузкові сандалі? Дорогі, з «Ел-Кей Беннетт»?

– Я? Говорила? – я відчуваю, як трохи червонію. – Я… я не пам’ятаю. Можливо. Хай там як…

– Бекс, – Сьюз дивиться на мене з раптовою підозрою. – А тепер кажи правду. Тобі дійсно потрібні бузкові сандалі? Чи ти просто їх хочеш?

– Ні! – берусь я захищатися. – Вони мені справді потрібні! Ось поглянь!

Я вихоплюю свій одяговий план, розгортаю його і показую Сьюз. Маю визнати: я ним пишаюся. Це справжнісінька хитромудра блок-схема з рамочками, стрілочками та червоними зірочками.

– Ого! – вигукує Сьюз. – Де це ти навчилася таке робити?

– В університеті, – відповідаю скромно. – Я читала щось про бізнес і бухгалтерський облік, щоб написати диплом. Просто дивовижно, як часто це стає мені в пригоді.

– А що це за рамочка? – питає вона, показуючи на сторінку.

– Це… – я схиляюся до папірця, намагаючись пригадати. – Здається, це на випадок, якщо ми підемо до дуже вишуканого ресторану, а сукню з «Віслз» я вже вдягала минулого вечора.

– А це?

– Це – якщо ми поліземо в гори. А осюди, – я показую на порожню рамку, – мені потрібні бузкові сандалі. Без них це вбрання буде бляклим, і оце також… усе розвалиться. Можна тоді взагалі нікуди не їхати.

Якусь мить Сьюз мовчить, розглядаючи моє креслення, а я нетерпляче кусаю губи і схрещую пальці за спиною.

Я розумію, що це може здатися трохи дивним. Розумію, що зазвичай люди не узгоджують кожне придбання зі своїми співмешканцями. Але річ у тому, що я недавно пообіцяла дещо Сьюз і дозволила їй контролювати мої закупи. Ну, ви ж знаєте. Просто стежити за цим.

Зрозумійте мене правильно. Не те щоб я була шопоголіком чи ще кимось. Просто кілька місяців тому в мене були… ну… невеличкі проблеми з грошима. Зовсім крихітні – взагалі нема про що турбуватися. Але Сьюз, довідавшись про це, страшенно сполохалась і сказала, що, задля моєї ж користі, віднині контролюватиме всі мої витрати.

І вона сумлінно додержує цієї обіцянки. Загалом, вона дуже сувора. Іноді я справді боюся, що вона може мені відмовити.

– Розумію, про що ти, – нарешті каже вона. – У тебе дійсно немає вибору, еге ж?

– Саме так, – кажу полегшено. Я забираю в неї свій план, згортаю його і кладу в сумку.

– О, Бекс, а це щось нове? – раптом питає Сьюз.

Вона відчиняє дверцята шафи, і я відчуваю, як у мене всередині з переляку все стискається. Вона, насумрившись, розглядає моє чудове нове пальто медового кольору, яке я нещодавно крадькома занесла до квартири, поки вона хлюпалась у ванні.

Ну, я, звісно, збиралася його показати їй. Просто не було нагоди.

«Будь ласка, не дивися на ціну, – думаю я гарячково. – Будь ласка, не дивися на ціну».

– Еммм, так, – белькочу я. – Так, нове. Але річ у тому, що… Мені потрібне гарне пальто – на випадок, якщо мені запропонують зніматися на вулиці для «Ранкової кави».

– А це можливо? – спантеличено питає Сьюз. – Мені чомусь здавалося, що твоя робота – просто сидіти в студії і роздавати поради про гроші.

– Ну… всяке буває. Треба бути готовою до всього.

– Воно-то так… – промовляє, завагавшись, Сьюз. – А що це за топ? – вона витягає вішак. – Він теж новий!

– Це – щоб одягнути на шоу, – швидко відповідаю я.

– А ця спідниця?

– Для шоу.

– А ці нові штани?

– Для…

– Бекс, – Сьюз, примружившись, дивиться на мене. – Скільки тобі одягу треба для шоу?

– Ну, ти ж розумієш, – виправдовуюсь я, – мені потрібні кілька запасних варіантів. Адже, Сьюз, ми говоримо про мою роботу. Про мою кар’єру.

– Так, – зрештою погоджується Сьюз. – Мабуть, так, – вона бере мій новий жакет із червоного шовку. – Оцей – бомбовий.

– Еге ж, – усміхаюсь я. – Купила для січневих спецвипусків!

– У тебе в січні будуть спецвипуски? – перепитує Сьюз. – О-о-о-о, і про що ж?

– Вони матимуть назву «Фундаментальні фінансові принципи від Бекі», – відповідаю я, тягнучись по блиск для губ. – Має бути дуже круто. П’ять десятихвилинних випусків, лише зі мною!

– То які ж ці твої фундаментальні фінансові принципи? – цікавиться Сьюз.

– Гм… ну, поки ще не знаю, – відповідаю я, старанно