Лариса Михайлівна Письмова - Скарб Вовчої криниці

border=0 style='spacing 9px;' src="/i/68/405468/im_006.png">

— Так от якого він собі сина виростив! — і в ту ж хвилину, опинившись у залізних руках дядька Максима, Сергійко злетів у повітря. — Підходящий хлопчина!

Зеленоока дівчина, така несхожа на Тамарочку, — все-таки була нею, бо Петро Трохимович міцно її розцілував і підвів до Сергійка:

— Ну, «племя младое, незнакомое», знайомтесь.

— Вона в мене українську мову знає! — похвалився дядько Максим. — З минулого року спеціально для Сергійка вивчила.

— Нічого не спеціально, — знизала плечима Тамарочка. — Просто захотіла — і вивчила. — І, обернувшись до свого батька, засміялася — А я думала — він отакий! — і показала рукою на добрих півметра вище своєї голови.

Сергійко образився. Подумаєш, він не «отакий»! Та вона ж іще зовсім не знає, який бравий і спритний він хлопець!

Коли підійшли до машини, Сергійко недбало взявся рукою за борт і в одну мить хвацько злетів на кузов.

— Сідай у кабіну, — поблажливо сказав він дівчинці. — Там тобі буде зручніше.

Тамарочка не відповіла і, ніскільки не гірше від Сергійка, вискочила на кузов. За ними, закинувши чемодани, забрався туди й дядько Максим.

— Ану, друже, прокоти нас з вітерцем! — гукнув він до Петра Трохимовича і, ставши за кабіною, міцно обхопив дітей за плечі.

Недаремно ж Петро Трохимович найкращий у Зубрах шофер! Він плавно зрушив машину з місця, і вона стрілою понеслася по дорозі до лісництва.

— Ось вона, українська земля! — схвильовано сказав Максим Максимович. — Пройшли по тобі ми з боями, і була ти тоді чорна і обпалена….

Сергійко відчув, як дядько Максим міцніше стиснув йому плече.

А маленька сибірячка мовчки, широко відкритими очима дивилась на яскравожовті лапи розквітлого соняшника, сизозелені баштани, кучеряві гайки та переліски, що барвистим килимом розстелилися обабіч дороги.

НАСКОЧИЛА КОСА НА КАМІНЬ

Через день дядько Максим поїхав до Криму, залишивши дочку гостювати в Сергійковій родині на цілий місяць. Нічого казати — це була «тиха дитина»!..

Вона відразу ж заявила, що ніяка вона не Тамарочка, а просто Тома або ще краще — Томка, як звуть її всі боготольські приятелі.

У себе, в Боготолі, вона звикла вільно ходити куди завгодно, і їй було б дуже приємно, коли б за нею не никав назирці оцей насуплений, мов середа на п'ятницю, хлопчисько.

Ні, не треба було Сергійкові няньчитись з гостею, навпаки — довелося весь час бути на сторожі своєї хлоп'ячої гідності, на яку раз у раз посягала Томка.

Першого ж дня, коли поїхав Максим Максимович, вона зранку зникла. Марія Семенівна дуже переполошилася і почала дорікати Сергійкові: чому, мовляв, не зумів встерегти дівчинку.

Та хіба ж таку встережеш? Сергійко їй ділом сказав, щоб зачекала, доки він підготує вудочки, а тоді поведе її на річку і покаже всі рибні місця. А Томка свиснула на собак і майнула до лісу. Хоч як відкликав собак Сергійко — неохоче вернулася лише Найда, а Галас прикинувся глухим. А за кілька хвилин зникла і Найда…

Це дівчисько відразу ніби приворожило до себе всіх На що вже вірний був кіт Бурлака, і той безсоромно зрадив і переселився до Томчиної кімнати…

Томка повернулася лише на обід — рум'яна, подряпана, з великим оберемком різного гілля. Вона зауважила, що зубрівський ліс зовсім не схожий на їхню тайгу, звідки такому хлопцеві, як Сергійко, зроду б не вибратись. А гілля вона зібрала, щоб засушити для гербарію листя дуба, і оце і це нехай їй зараз скажуть, як зветься це дерево, бо в тайзі таке не росте. Слідом за Томкою вернулися й собаки і винувато прилягли біля порога.

А по обіді, допомігши Марії Семенівні помити посуд і прибрати в хаті, вона знову кудись зникла. І отак майже щодня.

Як не дивно, але Марія Семенівна, що мріяла про приїзд тихої дитини, явно полюбила оцього шибайголову в спідниці і охоче вибачала Томці усі її витівки. Батько ж посміювався, лукаво поглядаючи на Сергійка, але нічого не говорив. Лише одного разу підштовхнув його ліктем і тихенько промовив:

— А що, наскочила коса на камінь?

Може воно і краще було б, коли б це справді було тихе дівча? Нехай би вже Сергійко і поняньчився трохи з нею…

За такими невеселими думками і застали Серпика його друзі — Славка з Костиком.

— Ти що ж, — Славка з викликом засунув руки в кишені, — старих товаришів уже й знати не хочеш?

Маленький Костик тільки зітхнув і докірливо глянув на Сергійка синіми очима.

Сергійко теж було засунув руки в кишені, але відразу ж їх витяг і з гіркотою промовив:

— Ех, хлопці!..

— У мене зіпсувалося триста грамів ковбаси, а в Костика два десятки вареників! — суворо сказав Славка. — Сам говорив: «Коли ми надумали стати дослідниками — нас ніщо не спинить!» — і сам з-за якогось дівчиська зірвав експедицію! Хіба так роблять товариші? Костику, скажи: роблять так товариші?

Костик зніяковів і не знав, що відповісти.

— Ходімо до штабу — поговоримо! — Славка повернувся і попрямував до сарая. Сергійко покірно пішов за ним.

— Ви ж розумієте, хлопці, не можу я її тепер залишити. Дівчина з далекого краю, тут їй все незнайоме, навкруги ліс, — виправдувався Сергійко. — А дядько Максим залишив її на мою відповідальність!..

Не міг же Сергійко признатись, що Томка просто