Ален Бомбар - Один в океані

теж хочу пити, намагаюся зробити те саме, але після двох ковтків зупиняюсь, бо насправді не відчуваю спраги! Значить, це мені тільки здалося. Завдяки режиму, мій організм не відчував потреби у воді. І це ще раз показує, як психіка впливає на людський організм, що інколи прагне того, в чому насправді не має потреби.

Через три дні я прочитав в одній газеті:

«Ален Бомбар помер від голоду. Труп його, знайдено поблизу Сен-Валері». Про мене почали вигадувати романтичні історії… Та насправді ж два чоловіки, які мерщій кинулися на аеродром до літака, що вилітав рейсом на Туке, щоб устигнути вчасно на весілля в Англію, аж ніяк не були схожі на мерців.

Та ось у справу втрутилася берегова охорона, і почалась перша дія фарсу, якому я дав назву «Комічна інтермедія». Слід додати, що незвичайні епізоди цього фарсу розігрувались і далі, протягом всієї нашої подорожі.

Перша дія «Комічної інтермедії» відбувається в кімнаті установи, де стоїть багато столів, завалених купами паперів. За одним із них — морський офіцер з п'ятьма великими нашивками. Я, наче, неслух-школяр, сиджу перед ним, а він кричить на мене:

— Чи відомо вам, що ви підлягаєте суду Морського трибуналу? Ви самовільно вийшли з територіальних вод!

— Але ж це правило необов'язкове для малих суден…

— Необов'язкове! Але такі судна звуть ще «пляжними», і ніде не написано, що їм дозволено виходити з територіальних вод!

— Та хіба ж їм заборонено плавати у відкритому морі?

— А про це теж ніде не написано!

— В такому разі…

Але офіцер не дає мені закінчити:

— Оці витівки так вам не минуться! Я не дозволю!

— Я був тільки пасажиром. У човні сидів сам власник! Ви це знаєте?

— Я не хочу більше з вами розмовляти! Як вирішиться ця справа, вас повідомлять потім!

Ми прощаємось, не дійшовши згоди. Та доля посміхнулася мені, як потім ще не раз посміхалася. В приймальні я зустрічаю офіцера в такому ж чині, капітана Монсу. Це вже справжній моряк. Він гаряче обіймає мене і каже:

— Любий мій, поздоровляю тебе!

НАУКОВА ПІДГОТОВКА

19 жовтня я прибув у Монако і, зайшовши до Океанографічного музею, попросив дозволу працювати разом з дослідниками, що мали в своєму розпорядженні лабораторне устаткування.

Мене прийняв заступник директора, який згодом з неослабною увагою стежив за моїми експериментами і весь час щиро ставився до мене. Того ж дня, завдяки його дружній допомозі, було зроблено все можливе для того, щоб я міг взятися за досліди, і я відразу ж поринув у роботу.

Та спершу треба, мабуть, хоч коротко розповісти, що я знав про корабельні аварії до того часу, як розпочав свої дослідження.

Існує два основних види корабельних аварій: корабельна аварія поблизу землі (берегова) і корабельна аварія далеко в морі. З 200 тисяч чоловік, які щороку гинуть від цього лиха, трохи більше половини тоне поблизу берега. Цих людей рятують члени Товариства допомоги потопаючим, чия робота не може не викликати захоплення.

У відкритому морі все йде інакше. Коли 50 тисяч чоловік тоне щороку одразу після аварії корабля, то що ж діється з 50 тисячами, які мають у своєму розпорядженні рятувальні човни? І тут знову ж таки можливі два випадки.

Я розрізняю два типи кораблів. По-перше, ті, що протягом усього плавання підтримують постійний радіозв'язок з землею. До них належать пасажирські й торговельні судна та великі військові кораблі. Якщо один з цих кораблів іде на дно, весь світ уже точно знає, де саме, на якому градусі та за скільки миль від берега скоїлося нещастя, і допомога надходить порівняно швидко. Так було, наприклад, з «Титаніком». Досить лише морально підтримати потерпілих, щоб вони з надією чекали допомоги. Таким потерпілим протягом тривалого часу не треба турбуватися про їжу й воду.

Є ще й другий тип суден — це ті, що підтримують зв'язок з берегом через певні проміжки часу: через 6,12, а інколи навіть і через 24 години. З моменту прийняття останнього сигналу минає багато часу, і судно встигає відпливати на значну відстань. Тоді важко встановити, де сталася катастрофа, і знайти всіх, кому пощастило врятуватись. Такі аварії найчастіше трапляються з кораблями-«бродягами» — великими траулерами, вантажними пароплавами і рибальськими суднами.

Потерпілим саме з цих суден я й хотів подати своїм експериментом дійову, справжню допомогу.

Що робиться зараз для їх врятування? Я був приголомшений, коли довідався, що цих людей заздалегідь вважають за мерців. Найбільше, що роблять у найсприятливіших умовах, — це організовують розшуки нещасних протягом десяти днів. Практично розшуки нічого не дають, бо на морі неможливо знайти сліди потерпілих. Через десять днів, за якимись «нормами» нашої цивілізації, розшуки припиняються. В усіх випадках вважають, що після десяти днів марно сподіватися знайти живими людей, яким пощастило врятуватися із затонулого корабля. Це пояснюють тим, що нібито ні людина, ні спорядження в таких умовах не можуть довго витримати.

Треба було повернути в серця цих нещасних надію на порятунок. Тисячі вдів щороку— ось причина, заради якої варто було ризикнути однією людиною.

* * *

Я заходився збирати повну бібліографію з таких питань:

а) корабельні катастрофи в минулому та їх вивчення;

б) підтримка життя потерпілих після катастрофи;

в) риби та їх будова;

г) способи ловлі риб;

д) сприятливі вітри та течії.

Одночасно я почав проводити на собі лабораторні досліди з живлення, виходячи з анормальних умов. Треба було вивчити все. Протягом шести місяців я вивчав будову риб, досліджував хімічний склад морської води, а також усі види планктону