Альберто Войтєх Фріч - Високий Мисливець

— Навіщо вам, Караї, обтяжувати свого коня? Те, що ви вполюєте із своїми двома нещасними псами, легко піднесе і кінь вашого слуги, а той може й пішки пройти. Це йому не зашкодить. Та й взагалі, то ганьба, що ви дозволяєте якомусь індіанцеві їздити на коні, кращому, ніж у будь-кого з нас.

— Джуліус правду казав, що ви нахабні, як смердюча блощиця, — озвався дон Пабло. — Як ви смієте паплюжити так друзів Караї? А самі безсоромно користуєтесь їхньою гостинністю, бо коли Караї буває на полюванні або десь у горах, Отонте стереже його намет і гостинно приймає вас.

— Але ж він виявляє мені гостинність, частуючи не з своїх припасів, а з припасів Караї! Це велика різниця. Індіанець — то індіанець, дикун — то дикун, а хто служить іншому — той слуга, а не приятель. Тим більше з такою зизоокою пикою.

Індіанець тільки добродушно всміхався і поглядав краєм ока, очікуючи, що на це скажуть інші. Дон Пабло скочив на ноги, та Караї вгамував його запал:

— Слуга, Велькере, це той, хто служить за плату. Якщо мене не зраджує пам'ять, це ви брали плату за кожну дрібницю; яку вам довелося мені зробити. А хто допомагає людині задарма — той не слуга, а друг!

— Гм, отже, по-вашому, слугою був я? — наїжачився старий. — Я — слуга, а дикун — друг!.. І це кажете ви, білий? Та чи ви справді білий?

— Так, Велькере, ви завжди були моїм слугою, коли дозволяли собі брати плату за послугу, і колір вашої шкіри справи не міняє. Чи, може, вважаєте, що різниця саме в кольорі шкіри?

Усі довкола багаття голосно засміялися, глянувши на блискучу коричневу шкіру індіанця з племені чамакоків і порівнявши її з брудною і зморшкуватою шкірою старого. У кольорі, справді, не було ніякої відмінності. І саме це розлютило швейцарця. Дон Пабло спробував перевести розмову на інше. Це був мовчазний і добродушний чоловік, який не любив сварок, особливо ж, коли бачив, що вони можуть кепсько скінчитися. Проте він почав не з того, з чого треба було.

— Вам нічого не варто облаяти будь-кого, Велькере, але про собак Караї ви вже краще б мовчали. Коли я дивлюся на ваших псів, мене аж жаль бере.

— Атож! — втрутився в розмову низенький італієць Нене Фіорі, котрий досі слухав суперечку тільки здаля і чекав нагоди, щоб і собі дошкулити старому, якого ніхто не любив. — Адже ті створіння, що їх Велькер водить за собою, власне, і не собаки, а тільки собачі душі — кістки та шкура. Він так виганяє їх на полюванні, заощаджуючи порох і кулі, але йому й на думку не спадає підстрелити козу, щоб вони хоч раз нажерлися. — І лукаво додав: — Коли ваші собаки, Велькере, виють на місяць, вони завжди спираються на якесь дерево, щоб не звалитися від виснаження на землю.

— Хоч я й не люблю індіанців, — долив масла в огонь парагваєць Алонсо, — але ж Отонте…

Велькер не дав йому договорити. В нападі люті він уже не думав про те, що його тут не люблять і навряд чи хто заступиться за нього, коли дійде до бійки з підступним метисом. І хоч на нього нападали з усіх боків, не шкодуючи дошкульних слів, швейцарець накинувся на Алонсо:

— Ти не любиш індіанців, бо в твоїх жилах тече дев'ять десятих індіанської крові! Тобі є чого соромитись, бо сам ти з отих найпаскудніших індіанців, що пропонують своїх жінок білим людям. Як ти взагалі смієш сидіти з нами біля багаття та ще й втручатися в нашу розмову, ти, індіанський покруч! Ану, геть звідси до таких, як сам!

Навколо багаття запала тиша. У джунглях краще не кидати таких образ, а коли вже хто наважиться на це, то добре зробить, якщо приготує зброю. Однак Велькер зараз не думав про це. З його брудного рота раз по раз вихоплювалися лайливі слова: старий був певен, що його, сліпого й немічного, ніхто не скривдить. Він уже звик, що кожен порядний мисливець вважав за ганьбу зачіпатися з ним. Проте Велькер не врахував, що не кожен мисливець — порядна людина, що між ними є й такі, для яких нічого не важить убити безборонного, хоч це може поставити їх поза законом навіть у джунглях. Із джунглів можна втекти кудись до міста, де легко знаходять притулок усякі покидьки.

Велькер був майже сліпий, зате мав чудовий слух. Він одразу почув, як Алонсо поволі посуває руку до своєї рушниці, що стояла поряд біля дерева. Всі стихли, щоб дати можливість Велькерові вловити, звідки загрожує небезпека, яку він накликав на себе. І тільки-но парагваєць торкнувся приклада рушниці, як Велькер ніби між іншим промовив:

— Я гість Караї Пуку. А ще, наскільки мені відомо, не було випадку, щоб у його присутності кого-небудь підступно вбили.

Погляди всіх присутніх звернулися до Високого Мисливця. Було просто незбагненно, як він устиг так блискавично і зовсім беззвучно відкрити дерев'яну кобуру і витягти звідти швидкострільний автоматичний пістолет-маузер. Ніхто не завважив, як і коли він зробив це, але всі бачили, що ствол маузера спрямований на прихилену до дерева рушницю і курок його в кожну мить може опуститись. Сам Караї сидів, здавалося, зовсім незворушний. А потім спокійно, мовби коло багаття точилася звичайнісінька розмова, мовби він і не помічав, як усі схвильовані, сказав:

— Такого ще не бувало, щоб хтось когось проганяв від мого вогнища. Велькер справді нахабніший за мартін катін гудо, за москітів у лісі та ґедзів у пампасах. Але він теж сидить біля мого багаття і тому мій гість, хоч і поводиться негідно. Якщо хто має охоту взятися за зброю біля мого вогнища, то мусить принаймні уміти робити це швидше, ніж я.

Алонсо в цю мить, здавалось, утупився у темряву лісу, наче пильно щось там роздивлявся, але краєчком ока стежив за воронованим дулом, спрямованим на нього. І поволі відсунув руку від рушниці. Велькер чув кожен порух метисової руки, так само, як чув, коли Караї витягав пістолет з дерев'яної кобури, хоч інші цього не завважили. Чванькуватий швейцарець