Віктор Васильович Тимченко - Ключ від чужого замка

Він зауважив, що вона не відповіла на його запитання: «А якби й відповіла, то якусь дурницю: тут ні з кого й слова відвертого не вичавиш». Він хотів було продовжити далі свої міркування з приводу Старого і Нового Світів, але на душі і без того наче кішки шкребли, говорити не хотілося, і тільки звичка зустрічати кожну людину посмішкою, ніколи і нікому не виказувати свого справжнього стану змусила його сказати кілька слів цій Сюзанні Вітман, цій наймолодшій доньці клерка з Лінчбурга, штат Вірджінія, незаміжній, протестантці… Голова продовжувала видавати інформацію з анкети підлеглої, котру, як і багато інших, Норман знав назубок.

На мить він замовк, і Сюзі змогла вставити кілька слів:

— Бажаєте ще чогось, сер?

— Ні, дякую, ви вільні, Сюзі.

Норман розумів, що даремно присікувався до Сюзі. І вода в холодильнику була нормальною, принаймні не гіршою, ніж завжди. Та й день не такий вже спекотний і задушливий… Справа була в сьогоднішньому виклику до шефа. Ларднср давно вже не вів з ним таких бесід, — але те, що подібний обмін думками мав відбутися, не викликало у Нормана жодних сумнівів.

Останнім часом їм не щастило. Усі, здавалося, блискуче задумані операції «психологічної війни», якщо не провалювалися, то принаймні не давали бажаного ефекту. Це обходилося ЦРУ в чималі суми, а віддача була вочевидь мізерною. Будь-який комерсант з таким бізнесом вже давно збанкрутів би, подумав Норман, а вони все жбурляють і жбурляють долари, наче прагнуть наповнити ними прірву. Ставка на дисидентів хоч і наробила багато галасу, все-таки була програна. Він довго розмірковував: чому? Можливо, тому, що перш, ніж ЮСІА передасть в усі усюди повідомлення про безневинно потерпілого в НДР, Польщі, Чехословаччині, Угорщині чи Радянському Союзі, треба було роками вишукувати це ім'я, влаштовувати не раз зустрічі з західними журналістами і дипломатами, розробляти цілу низку «доказів» того, що як тільки дисидент виїде у «вільний світ», йому там буде забезпечене життя, близьке до райського. Причому, потрібен був не просто молодик без роду і племені, який попхається в Техас тільки за джинсами фірми «Ренглер», — така дрібнота нічого не дасть і дати не зможе, як не кричи на всі заставки про нього як про «борця за свободу». Потрібне було ім'я — науковця, письменника, журналіста, художника, актора. Звичайно, зірок серед них не було… Але навіть ці маленькі імена створювалися великими Нормана та його коле? зусиллями.

І великими грішми. На каву і коньяки, що подавалися при зустрічах, йшли центи. Тисячі потрібні були тоді, коли твір «письменника», переправлений на Захід, треба було при перекладі «дотягнути» до сякого-такого рівня, «вмонтувати» в тканину повісті чи роману те, що треба було їм, Центральному розвідувальному управлінню США.

На таку роботу здатні тільки розумні люди, а розумним треба багато платити. Долари йшли на організацію потрібних рецензій у пресі, на створення того, що американці називають «паблісіті», — реклами. Хоч ще ніхто і ніколи не обмежував їхнього відомства у фінансах, все ж гроші треба рахувати — хоча б для себе.

Наша робота, подумав Норман, це тонка гра, можливо, набагато тонша, ніж дипломатія. Бо там відомі позиції сторін, довготривалі розмови потрібні, аби видурити у противника невеличкі переваги. Розвідці, стратегам і тактикам «психологічної війни» діяти треба швидше, а завдання стоїть значно складніше: людину, котра виросла і виховалася за одних умов, схилити до думки, що все нею досі знане й бачене, чим жила вона і про що мріяла — все це, зрештою, — погано.

Норман підвівся, походив по кабінету і знов зручно вмостився вже на дивані. Затягся сигаретою, гіркий дим перехопив подих, міцною пружиною вгвинтився в легені.

Коли вдихаєш повітря, то все одно не відчуваєш пружності, об'ємності легень, відзначив він, інша річ — добра сигарета.

Він любив палити ось тут, на дивані, потягуючи потихеньку гарний коньяк. Якби хтось на нього раптом глянув у цьому наглухо зачиненому боксі, то неодмінно охрестив би його ледарем, котрий нінащо марнує свій робочий час.

Але Норман думав. Він уже давно дійшов висновку, що найголовніша його робота полягає не в інструктажах і вербовці, а в тому, щоб думати. Саме для цього його забрали п'ятнадцять років тому з Кембріджа. Та й гроші платять чималі. Він повинен думати. Після розмови з Ларднером думати треба було лише про одне — що робити далі?

Як сказав Ларднер, це має бути широкомасштабна акція, спрямована проти Радянського Союзу. Масштаб її повинен бути таким, аби перешкодити прийняттю позитивного документа на зустрічі в Афінах. Тут замало одного дисидента, хоч привези його у зал засідань. Тут потрібен розмах. А такі справи не робляться з наскоку. Це — як велика картина: її задум може зародитися вмить, але потім минуть роки, поки вимальовуватиметься на ній кожна деталь, виправлятимуться помилки. І тоді, коли ти, знесилений, впадеш у майстерні, знавці на виставці скажуть: «Масштабне полотно».

Іноді фортуна підкидає їм Його Величність Випадок, завдяки якому один швидкий і точний хід дає виграш. Але тільки останній дурень може розраховувати на подібне й чекати. «Випадок» треба створювати самому і робити це так, аби увесь світ говорив: це якраз той випадок, котрий доповнив картину і точно ліг у канву тенденцій, які давно вже означились. І тільки в Ленглі знатимуть, як безсонними ночами над створенням «випадку» працювали сотні людей, по крихті зсуваючи докупи непомітні сторонньому оку дрібниці, які, мов шматочки динаміту, вибухнули в певний, заздалегідь обраний критичний момент.

Катастрофа може трапитися, скажімо, з літаком, в якому «випадково» загине небажана Штатам людина. Але такі методи не цікавлять заступника директора Центрального розвідувального управління Сполучених Штатів Америки. Функції його бюро — не ніж у спину, а наука, котра допомагає «вільному світові» в щоденному двобої з комунізмом. Вони обходяться без вибухівки. Але диверсії, зроблені їхніми руками, часом можуть лунко відгукнутися через десятиліття.

Ларднерові було чого нервувати: він робить бізнес не лише на розвідці, а й на економічній політиці воєнних монополій, і треба бути в цих речах повним профаном, аби не здогадатися, що нині воєнно-промисловому комплексу мало самих його консультацій і