Володимир Казимирович Венгловський - Чужий у Міфгороді

— Ти з дуба впав? — я піднявся на ноги і визирнув у вікно: над самим будинком з гуркотом пройшла пара бойових гелікоптерів. — Або інформація просто з неба спустилася?

— Точно! — сказав Марк. — Прилетіла з Орлом, Пташиним Царем. Він дещо сказав мені там, біля барикад: «Казковий Герой повинен знайти вкрадене Яйце».

— А я, виходить, Казковий Герой? Дивні у вас ідеї, Марку Самуїловичу. Теж мені — знайшли Котигорошка! Що ще загадав мені зробити твій крилатий мудрець?

— Майже нічого. Він у мене на руках помер. Куля у серце — не порозмовляєш.

— Е-е-е… Гм-м. То що мені, по-твоєму, варто зробити, Марку? — запитав я. — Що від мене залежить? Хто й чого від мене чекає?

Мій друг знизав плечима.

— Бог. Природа. Наша земля, врешті-решт… — Марк почухав маківку між рогами. — У казках Герой завжди знаходив те що всіх рятує.

— Йому ще й друзі допомагали. Один лисий дідько в мене вже є, - посміхнувся я. — То що за яйце я маю шукати?

— Яйце-райце — дарунок щастя. Майже як Золота Куля, пам'ятаєш? — він схопив мою руку і до хрускоту стиснув пальці. — Ти повинен це все зупинити.

— Божевілля якесь… Де ж мені його шукати?

— То ти згоден?

— Ні!

— От і домовились. Орел сказав ще лише одно слово: «Вирій». Гадаю, що крадій ховає Яйце там.

— Не зрозумів…

— Це такий собі небесний острів, куди відлітають на зиму казкові птахи та відповзають змії, - пояснив Марк, — типа раю.

— В рай не хочу — помирати не збираюся!

— Не боїсь, — сказав Марк. — Можна піднятися живцем. Ще й повернутися. Знати б тільки де вхід. У місті його точно немає…

— Лишилася дрібничка: знайти вхід до ра… Вирію, піднятись, відібрати яйце у зловісного крадія, та спуститись, так?

— Саме так… Тільки, пригадується, що у казці Змій був, котрий Яйце поцупив.

— Оце так… Змій?!

У вулиці ревонув та замовк потужний двигун. У раптовій тиші почулися вигуки, а потім пролунав постріл.

— Рушниця де? — кинувши погляд назовні, Марк відскочив від вікна.

— Яка?

— Твоя, йолопе! Ти ж мисливець!

— Та я ж лише по птиці… А що там?

— Твій приятель Матвєєв. По твою душу.

Тіло пройняли дрижаки. Я ж вразливий. Так недовго й інфаркт заробити. Цікаво, у казках герої на серце не слабують?

Кроки по сходах.

— Мерщій! — скомандував Марк, тягнучи мене до балконних дверей.

Ми вискочили на зарослий виноградом балкон. «Так і не встиг засклити після смерті тітки», — майнула думка.

«Бах! Бабах! Хрясь!» — тріщали під ударами вхідні двері.

— Злазь! Хутко!

Третій поверх же! Я озирнувся й перехрестився на ікону, що висіла у кутку. Далі руки діяли самі — я схопився за виноградну лозу та почав спускатись.

«Ой, чи витримає?»

Витримала! Ноги торкнулися м'якої трави. Марк зістрибнув слідом.

— Ані руш! — десантник, що чатував біля входу, звів автомат.

Марк рвучко кинувся під дуло і від усієї чортячої душі буцнув вояка у підборіддя. Десантник без звуку впав на спину.

Нокаут!

Марк встиг на льоту перехопити зброю здоровою рукою та дав коротку чергу по вікнах моєї квартири. Посипалося скло.

— Ти чого?! — заволав я. — Може…

— Не може! — відрізав Марк. — Тікаймо!

Ми упірнули в арку між будинками. Під каблуком хруснуло скельце. Пенсне… Під стіною, купою скривавленого пір'я борсався підстрелений Гайворон.

— Стій… Не можу більше, — простогнав я. — Серце.

— Можеш, трясця твоїй матері. Ти ж Героый! Цей Матвєєв не даремно підкочувався. Він теж Яйце шукає. Це ж влада, всемогутність! Хитрий, сволота — свого не впустить.

— Куди… Уф… Куди ми біжимо?

— Єгеря Качуру пам'ятаєш?

— Того п'яничку? Авжеж.

— Щось мені він, був, про Вирій муркотав.

— Муркотав?..

Качура став паном Коцьким. Здоровецький гладкий котяра в гумових чоботях і пошарпаному дитячому костюмчику вийшов нам назустріч із лісового будинку та з скоса поглянув на «калаш» у Маркових руках.

Райхер стояв у розірваній футболці, з пов'язаною рукою — достоту місцевий Рембо. Розтріпаний блакитний бантик на хвості нервово шурхотів серед опалого листя.

— Качура? — спитав я.

Кіт кивнув.

— Потрібна допомога, — додав Марк.

Махнувши лапою, Коцький першим увійшов до хатки. Ми — слідом. В темнуватій кімнаті виявилося несподівано чисто. По кутах більше не громадилися порожні пляшки. На столі в дерев'яній рамці красувалася світлина рудої Лисиці.

— Жінка? — кивнув Марк.

Пан Коцький почервонів крізь густе хутро та опустив очі.

— Ти розмовляти ще не розучився? — Марк обережно поклав на стіл автомата.

— Няв! Тобто, так, звісно! — заторохтів Качура. — Зараз жінка з… лісу повернеться, курочку спечемо… Чайок заваримо. Завжди раді… гостям.

— Будуть тобі гості — не збереш кості! Військові заявляться з хвилини на хвилину, — Марк нагнувся й приклав вухо до підлоги. — Чую, вже близько. Де вхід у Вирій?

— Вій… військові? — затнувся Коцький.

— Де Вирій? Ну! — Марк ляснув долонею по автомату. Портрет Лисиці зі стукотом перекинувся.

Коцький позадкував, наштовхнувся на стіну. Марк нахмурився.

— Ти ж розумний, Котяро. Давай, кажи вже.

— Дубом можна піднятися, — відповів Коцький. — Пам'ятаєте, де ми востаннє пияч… святкували після полювання? Тепер він до неба доріс.

— Пам'ятаєш? — підняв на мене очі Марк.

Я кивнув.

— То чого ти чекаєш?! Котяро — веди!

— А ти? — узявшись за ручку,