Віктор Семенович Близнюк - Ойойкове гніздо

— До речі, а де цей розбійник?

— Ми арештували його, — сказав Юрко і загадково підморгнув Іллюшці.

— Як то — арештували?

— Ходіть, покажемо.

Всі троє пішли в Юрків сад. Тут, під грушею, стояла догори дном розсохла дерев’яна діжка. Юрко навалився плечем, перехилив діжку — і з-під неї, як очманілий, вискочив Пірат. Кинувся до груші і — раз-раз-раз! — видряпався на саму верхівку. А тоді як закричить: «Мя-я-у!» Мовляв, більше не буду, простіть мене, людоньки!

— Отож дивись, злодюго! — пригрозив йому Юрко.

— Іллюшо! Юрасю! — гукнув через тин художник. — Скоріше сюди!

В одну мить хлопці були у дворі дяді Максима.

Господар метушився біля хати, схвильовано поправляв окуляри на носі:

— Шпаченята вилетіли! Он вони!

На осокоровій гілці, що нависла над тином, сиділи молоді шпаченята. Мати-шпачиха перескочила на вищу гілку і щось скоромовкою загомоніла до дітей, ніби підбадьорювала їх, запрошувала до себе.

Одне шпаченя присіло, напружилось і пурхнуло до матері. Ось воно повисло на гілочці, злякано затріпотіло крильцями, а коли твердо стало на ноги, переможно запищало на весь двір. За сміливцем потяглося друге, потім — третє і четверте шпаченя. А мати забралась ще вище і знову кликала до себе малюків.

Хлопці, ніби то вони самі вчились літати, стрибали й верещали від радості. І поки вони носились круг осокора, дядя Максим щось спішно черкав олівцем у блокноті.

— Гей, козаки, оцініть роботу! — і простяг аркуш паперу.

Глянули хлопці — аж у долоні сплеснули. На малюнку — двоє шпаченят. Ну просто живі! І чимось схожі на них, Юрка та Іллюшку. Такі ж веселі, меткі, невсидющі!

Хлопці стояли посеред двору, захоплені красою життя і його відблиском — простенькою картинкою художника. А на верхів’ї осокора співала, аж захлиналась дружна сім’я шпаків.

— Мамо, то це вони — рятівники наші? Це вони підняли шпаківню аж до хмар?

— Вони, дітки, вони.

— А літати вони уміють?

— І літати, і плавати, і будувати — все уміють, чого не вміють — вчаться.

— А хто ж вони такі?

— Люди. Найкращі друзі наші.

— Олесю!..

Це голос матері. І чого вона сердиться? Ладен би хлопець встати, та сон прикував до постелі.

— Сусідські хлопці давно вже пішли…

Зажди, мамо, хвилиночку, і він прокинеться. Знаєш сама, як ранком хочеться спати. Сонячний промінь лоскоче обличчя, повітря пахне фіалками. Тут, за хатою, багато фіалок. Чистими, промитими росою очима дивляться вони на Олеся. А він, розкинувшись на купі сіна, усміхається до них крізь легке марення.

— Ось я підведу тебе! — той же голос.

Олесь тяжко зітхає. Треба вставати. Ну — раз, два, три! Одним ривком він схоплюється на ноги, протирає заспані очі, і в душу його вривається потік вранішніх звуків, променів, барв.

— Іду! — відгукується хлопчик і прожогом мчить повз матір.

— Молока хоч випий! — кидає вона услід.

— Потім!

Тільки залопотів босими ногами по дорозі. Легко, як на крилах, перемахнув через балочку, а тут і конюшня вже.

— Здрастуй, Гулястий! — вітається.

Старий сухоребрий кінь чемно киває головою і' знову схиляється у ясла. Бач який хитрий! Удає, що голодний. Олесь, ставши навшпиньки, накидає коневі на шию потріпану шлейку і тягне його до водовозки.

— Егей, поїхали! — лунає долиною Олесів голос.

Гулястий підтюпцем біжить до колодязя. Коли бочка наповнюється водою, кінь всім тілом подається вперед, ноги його напружуються, а на суглобах набігають чималі гулі. За це й прозвали старого Гулястим.

Водовозка потихеньку тягнеться в поле. Обабіч шляху, по свіжій стерні, біжить довжелезна тінь, і здається хлопчикові, що то не він, простий собі п’ятикласник, їде верхи, а якийсь велетень на казковому горбоконику. І хочеться йому пришпорити Гулястого і вихором пронестись над степом. Та знає — не можна. Солідна посада водовоза не дозволяє цього.

Дорога звертає до лісосмуги. Аж ось і тракторний стан. Замріявшись, Олесь і не зогледівся, коли добрався на місце.

— Дядьку Сергію! — гукає хлопчик. — Поможіть воду сточити.

Дядько Сергій, чорнявий трохи від природи, а більше від машинного масла, вилазить з-під трактора і, грізно насупившись, хмарою насуває на Олеся. Схопивши його під руки, стягує з коня і з реготом: «Ага, налякав!» — підкидає високо вгору.

— Ах ти, карапуз! — сміється щиро, розкотисто. — Вже й водички підвіз! Рано пташка прилетіла!

Олесь хвацько поправляє після польоту картузик і, забігши наперед водовозки, піднімає над головою голоблі. Смирно стоїть Гулястий, навіть вухом не ворухне. Бачить — нелегко управитись малому біля бочки. Руки терпнуть від напруження, та він героєм тримається.

Чути, як хлюпоче вода, наповнюючи залізний бак.

— Готово! — каже дядько Сергій. — Відчалюй…

Олесь поспішає. Іншим разом заглянув би в люки трактора, попробував би «іскру», а зараз ніколи, його вже, напевне, виглядають свинарки. Та й на птахофермі ранком вода потрібна.

— Вперед, Гулястий!

Дорога стелиться під самою лісосмугою. Вітерець шугає у верховітті кленів, загадково шепочуть дерева. «Хто йде в непогоду тим лісом густим», — пригадуються рядки вірша, і в уяві постають герої легенди.

— Стій!

Олесь здригнувся. Ні, це не мавка, а дядько Микита, колгоспний бригадир. Огрядний, з пухлими обвислими щоками, він уже вхоркався, пересуваючись пішим транспортом. Добре відполірована лисина його виблискує крапельками поту.

— Скільки бочок вивіз учора?

— П’ятнадцять.

— П’ятнадцять?