Хорхе Луїс Борхес - Вибрані поезії

Зворушливим є завжди захід сонця, хоч би який непоказний він був, але найбільш зворушує сіяння — останнє, відчайдушне — яке затоплює долину, коли за обрій вже сховалось сонце. Нам боляче дивитись на це сяйво — відчужене, трагічне та примарне, — що просторові мороком грозить і раптом гасне, коли ми помічаєм його фальш, як гаснуть сни, коли ми розумієм, що спимо. Зі збірки «Місяць навпроти» (1925)
На обрії передмістя
Пампо,[6] я вдивляюсь в твою широчінь, що затоплює                                                                   передмістя, я сходжу кров'ю з твоїми заходами сонця. Пампо, я чую тебе в завзятих переборах гітари, на оглядових вежах і в стомленому пихтінні машин, які повертаються з літа. Пампо, атмосфери кольористого патіо[7] досить, щоб відчути тебе своєю. Пампо, я знаю, крають тебе борозни та провулки, і вітер, що тебе робить іншою. Пампо — стражденна й мужня — ти вже на небі. Не знаю, чи ти є смертю. Знаю: ти в моїм серці. Рукопис, знайдений у книзі
Джозефа Конрада
На землях хитких, які випаровують літо, у білому мреві невидима сходить днина. Вона полог ночі простромить несамовито і берег запалить, і жаром дихне рівнина. А ніч прадавня глибока — мов глечик, що воду лиш всотує. По ріці брижі йдуть неозорі. В індіанськім каное, задивившись на зорі, людина палить сигару й вдихає свободу. Одвічні сузір'я димок огортає сивий, минулого й назви немає в цієї миті. І світ — лиш кілька непевностей, лиш дух щемливий. Найперша ріка. І найперша людина в світі. Майже Страшний суд
Мій провулок знічев'я живе й віддається                                                         мінливостям ночі. Ніч — довге й самотнє свято. В глибині душі я собою пишаюсь. Літописець світу цього,                  я засвідчив його неповторність. Я оспівав вічне: примхливий місяць, любов,                                                від якої палають щоки. Я увічнив у віршах місто, що мене огортає, й даленіючі передмістя. Я висловив подив там,                              де інші бачили тільки буденність. Всупереч млявій пісні байдужих,                       я голос свій запалив од заходів сонця. Я звеличив і оспівав своїх предків по крові та мрії. Я жив і житиму. Я вклав чуття в суворі слова,                         щоб вони не розчинились у ніжності. Спомин про давню ницість підступає до мого серця, наче мертвий кінь, викинутий на берег припливом. Та зі мною лишаються ці вулиці й місяць. Мені досі смакує вода, і поезія не відцуралась мене. Краса вражає мене; хто зважиться мене засудити, коли цей величезний місяць —                       місяць моєї самотності — мені прощає?