Владислав Крапівін - Тінь Каравели

Я закатав до плеча рукав, ліг животом на край бочки і спробував виловити підводного човна. Де там! Хіба дотягнешся до дна? Тоді я приніс кочергу й довго хлюпавсь у бочці, намагаючись підчепити затонуле глиняне судно.

За цим сумним заняттям застав мене Павлик.

Він непомітно з'явився на порозі, і я здригнувся, коли почув питання:

— Ти що? Скарб шукаєш на дні морському? Чи юшку вариш?

Питання було задане з легким подивом, але й з єхидством також. Павлик взагалі ніколи не розмовляв зі мною по-звичайному. Якщо сердитий був, бурчав і радив «зникнути з горизонту». Якщо був у доброму настрої, весь час глузував. Я звик. На інше Я й не сподівався. Йому вже стукнуло одинадцять, а мені й семи не було.

— З чим юшечка? — уїдливо запитував він. — Покуштувати даси?

— Човен потонув, — сказав я уривчасто, щоб не розревітися.

Тоді він здивувався по-справжньому:

— Що за човен такий?

— Диркнаб підводного човна зробив. А той…

Павлик гмикнув. Не було в нього співчуття.

— Балда, — сказав він. Було цілком ясно, що він має на увазі мене, а не Диркнаба.

Худий, уже загорілий, з чубчиком, що відріс до брів, він стояв переді мною, пружно похитуючись, і, напевно, розмірковував: врятувати мене чи залишити на поталу злій долі? У світло-коричневих Павликових очах блищали хитрі, гострі, як голочки, цятки.

— Ех ти, капітан Немо, — зітхнув він нарешті (так я вперше почув це ім'я).

Не знімаючи вицвілої іспанки, він безстрашно шубовснув у пащу бочки, що аж загула, за кілька секунд вибрався на світ, тримаючи на долоні розкисле чудо підводного флоту. З китички іспанки часто спадали краплі, чиркали по голубій майці, залишаючи на ній темні смужки.

— Забирай, — насмішкувато сказав Павлик.

Я слухняно підставив долоні під глиняне тісто. Павлик піднатужився і поставив на місце кришку:

— Все.

— А як зараз… — почав я, з побоюванням дивлячись на бочку. — Адже вода брудна тепер…

— Пх! — Він презирливо відкопилив губи. — Померти боїшся? Від гнилої картоплі не померли, а від глини й подавно не помремо! Коли хочеш знати, в Африці є такий народ, який навмисне глину їсть, коли більше нічого.

— Правда? — жваво відгукнувся я, бо це мало практичний інтерес.

— Кажуть… Хай їй, глині. Картопля краще, навіть гнила.

— А якщо довідаються про човна? — знову захвилювався я.

— Ха! Як довідаються? Може, ти базікатимеш? Може, я?

Так зв'язала нас маленька таємниця.

На жаль, ниточка ця виявилася зовсім не міцною. Через п'ять хвилин я почув, як Павлик разом з Диркнабом регоче над дурницею, яку я зробив.

Сумно мені стало, але я не образився. Як я міг ображатися на Павлика? Павлик мав право кепкувати. Він був не просто сильніший і старший. Він був людиною з іншого світу. Світ цей, великий і галасливий, складався з багатьох вулиць, стадіону, річки, де можна було купатися і скільки завгодно дивитися на пароплави. Були в цьому світі і школа, і ціла юрба друзів, у одного з яких навіть був велосипед. Було й учбове стрільбище, де сміливі люди могли знайти порожні гільзи, а іноді й цілі патрони. Були дахи, з яких запускали тріскотливих зміїв з личаними хвостами.

А я? Хто був я? Семирічне здихля, що не нюхало школи, не ходило саме навіть по найближчих вулицях. Я ріс, оточений дощаним парканом нашого подвір'я. І приятелів у мене не було, якщо не брати до уваги забіякуватої Томи з великого будинку і її п'ятирічного братика Толика — скиглія і канюку.

Звичайно, подвір'я було величезне, а гратись я умів і сам, тож поки що не відчував тісняви і смутку. Але ось, забувши про мене, помчав у своїх справах Павлик, і я зрозумів, що світ мій малий, а я самотній. Бід нудьги я відлупцював Тому, здалеку шпурнув каменюкою у зрадника Славка і на додаток намалював на паркані його портрет і підписав:

«ДИРКНАБ — ДРЕНЬ»

Літеру «у» я пропустив тільки через поквапливість, бо, власне, писав і читав тоді уже пристойно. Навчився, коли мені було п'ять років.

Диркнаб цілу годину ходив у мене під вікнами, голосно розповідаючи, що він зробить зі мною, коли зловить…

А Павлик, хоча й сміявся з мене, про підводного човна нікому не сказав. І тонка ниточка, певно, не зовсім порвалася. Врешті-решт, він саме мені, а не комусь із друзів залишив на збереження учбову гранату, коли на місяць поїхав у табір.

А потім був серпень і той вечір, коли ми відчули, що нас тривожить одне й те ж чекання. Почуття, схоже на близькість пригоди.

Це було як перша крапля нашої дружби. Точніше, спершу й не дружби, а просто симпатії, яка з'являється, коли дві людини добре розуміють одна одну. Після цієї краплі була ще довга перерва. Як у тому дощі, про який я зараз згадав.

Крапля впала з потемнілого неба на ґанок, розлетілася на пилові бризки й залишила на сірій дошці темний слід. Він був схожий на розбиту зірку. Поки я роздивлявся цей променистий слід, друга крапля цокнула по моїй сандалії, пірнула в одну з дірочок, пробитих у коричневій шкірі, І холодною ящіркою ковзнула між пальцями,

— Владику, йди додому, гроза починається! — гукнула мати з кухні.

Я не пішов. Мені хотілося побачити падання нових крапель. Д любив це чарівне видовище — стрімке зниження маленьких скляних кульок. Але крапель більше не було. Хмара мовчала. Вона вже перейшла середину