Владислав Крапівін - Тінь Каравели

білому кружлянні під безхмарним небом літа прозвучав для мене вперше голос синіх просторів. Голос, який робить з хлопчаків моряків, поетів і мандрівників.

Не знаю, як це сталося. Я не думав тоді ні про вітрила, ні про море. Але одного такого дня захотілося мені зробити крилатого кораблика, щоб літати у тополиній завірюсі, тримаючи його на долоні. Не літак, а саме кораблик з крилами. На зразок того корабля, якого я бачив у фільмі «Золотий ключик». Цей фільм я дивився двічі в кінотеатрі «Сокіл», де працювала контролером Ганна Василівна, яка жила за стінкою.

Кораблик я вирішив зліпити з глини, а по боках хотів приробити сухі крила бабки. Їх я сподівався відшукати у траві.

Мені тоді і на думку не спало, що крила ці, схожі на пелюстки скляних ромашок, можна знайти лише наприкінці літа, коли бабки вже гинуть.

Зате, де взяти глину, я знав точно. Була така місцина позаду будинку, в сирому кутку біля паркана.

Я озброївся тріскою, схожою на плоский багнет, і за хвилину докопався до вологого шару. І тут мене відшукав Славко Диркнаб.

Прізвище у Славка було найпростіше — Іванов, а Диркнабом його називали хлопці. Прізвисько це здавалося незрозумілим, але підходящим.

П'ятикласник Славко був великий, круглоголовий і безнадійно рудий. Якщо він сонячного дня сидів біля вікна, від стриженої під машинку голови як від начищеного самовара по кутках розліталися жовті відблиски. Кругле ластовиння на Славчиному обличчі сяяло, мов нові копійки. І очі у нього були руді, котячі. Хитрі й незрозумілі очі.

Я знав, що від Славка бувають неприємності, а хороших речей не буває. Тому дивився на нього з побоюванням, і голова моя сама по собі втягувалася у плечі.

Проте Диркнаб не поспішав влаштовувати неприємність. Посміхнувся, ліниво примружився і сказав:

— Значить, ліпити збираєшся…

Втікти було ніяк. Довелося відповісти:

— Угу… Ліпити.

— А що?

— Не знаю ще, — обережно сказав я. Розкривати свої плани рудому лиходієві я не збирався.

Диркнаб зітхнув і сумно закліпав очима. Я насторожився ще більше.

— Я, коли маленький був, також любив з глини ліпити, — несподівано признався Славко. У жовтих очах його з'явилася задума.

Він присів поруч. Це було до речі, бо у мене вже шия здерев'яніла: спробуйте-но, сидячи навпочіпки, дивитися на людину, якщо вона стоїть за спиною.

Славко потицяв пальцем глиняну грудку і сказав так само сумно й довірливо.

— Я й зараз ліпити люблю. Часу тільки немає. Мати як побачить мене — одразу: «Ану, марш у чергу за хлібом?» або: «Марш по гас!» Чи ще щось. Поки в черзі стовбичиш, вечір надходить, треба ще за Манькою в садок плентатися. Потім мати на нічну зміну йде, а я знову ж з Манькою… У тебе життя спокійніше, ти у матері молодший.

Цією несподівано серйозною розмовою Диркнаб розвіяв моє недовір'я. Подумати лишень: він шукав у мене співчуття! Я старанно зітхнув:

— Важко тобі…

— Та… Так… А ліпити я понад усе кораблі люблю. Колись добре умів. Хочеш, зроблю кораблик?

Хіба можна було відмовитися?!

— Тільки тут нецікаво, — подумавши, вирішив Славко. — Випробовувати ніде. Давай у вас на кухні. Одразу зліпили й одразу в бочці випробуємо.

— Знаєш що, Славко, — заперечив я, — краще не треба. Глина ж не дерев'яна. Вона бульк — і на дно.

Славко ображено випрямився:

— Я дурень, так?

— Ні… — сказав я насторожено.

— Ні, ти скажи. Дурень?

Я розгублено кліпав очима. Визнати Славка дурнем було неможливо. Про те, що глина тоне, я знав точно.

— Глина важка, — пробурмотів я, не дивлячись на Диркнаба.

— А залізо? — запитав він. — Залізо ще важче. А з чого роблять пароплави? Із заліза. А пароплави тонуть?

Пароплави не тонуть. Їх для того й роблять, щоб вони не тонули, а плавали. І заперечувати тут було безглуздо.

— От бачиш, — поблажливо зауважив Диркнаб. — Головне, знати спосіб. Як зробити.

Ми прийшли на кухню. Славко розкатав на столі глиняну ковбасу з загостреними кінцями, приплюснув її і наліпив зверху блямбу.

— Підводний човен, — пояснив він. — Схожий?

Я сказав, що схожий, але подумав, що Диркнаб бреше, не ліпив він кораблів.

— Бери тепер і пускай його у воду, — запропонував Славко. — Не бійся.

Але я боязко засперечався:

— Та… а вода чиста. А глина брудна…

— Глина? — здивувався Славко. — Брудна? З неї посуд роблять. Глечики різні та чашки. У ній жодного мікроба немає. Та не бійся ти.

Я неохоче зняв з бочки дощану кришку, важку, як щит Іллі Муромця. Бочка ніби зітхнула. Запахло сирим деревом і дощем.

— Ну, мерщій, мерщій, — квапився Славко.

Я обережно опустив човна до води, жалібно глянув на Славка… і розтулив пальці.

Човен булькнув і пішов на глибину. Розійшлися кола. Я побачив у чорному дзеркалі води своє розгублене обличчя. І сказав пошепки:

— Славко, не плаває.

— Ти що? Як — не плаває? — квапливо заговорив Славко. — Він же підводний, під водою і плаває. Поплаває і підніметься. Ти почекай. А я піду, бо мати сваритиметься.

Грюкнули двері. Я залишився біля бочки, клянучи Диркнаба. Сльози падали у воду, і напівпорожня бочка тихенько дзвеніла.

Сльози біді не підмога. А біда була немаленька. Воду носили від водокачки за чотири квартали. Справа ця була клопітка і довга: біля водокачки завжди стояла черга. Я зіпсував дводенний запас