Станіслав Васильович Костянтинов - Сутінки

— Ти писати думаєш?.. Чи гадаєш, ми прийшли на тебе побачити, такого красеня? — Знову гримнув Петро, постукавши по столу, яку двері. — Ато я нервений… з учорашнього…

Голова виринув зі спогадів, вмочив перо у чорнильницю і поволі поніс ручкою до паперу, та тут же й підскочив від жаху: пролунав такий пронизливий крик, аж луснула лампочка під стелею — то заверещав новонароджений у Мотрі на руках. Він так пручався, так лементував, пірнаючи звуком від верхів до низів, що заклало вуха…

Серьога завмер, кинув ручку і теж закричав на повен голос:

— Бля, зупініть його, я ньє можу работать за такіх обставін, падло! Вабщє охєрєлі…

Дитя враз змовкло. Та тільки голова вдруге потягнувся до ручки, як знову пролунав жахливий крик. Так вони й гралися деякий час: як голова торкався ручки — всі аж присідали від крику, а як прибирав руку від писалки — немовля й стихало.

— Кажіться міньє, ньє хочьє он зваться Інокентієм… — второпав навіть недоумкуватий голова.

— Як то — не хоче? — запсихував Петро. — Що воно розуміє? Воно ще геть не тямить!.. Пиши, давай!

І все повторилося.

— Ви вже как хочетьє, но або вспокойтьє його, або я запісувать ньє буду! Або ві з Мотрею дайотьє йому другоє ім’я, або закриваєм ету лавочку! — твердо заявив Серьога-голова, блимаючи єдиним оком: другого лишився, крадучи в дитинстві кавуни на баштані.

Я тут представнік совєцької власті, а ньє казьол у агароді! — Він аж примружився від насолоди, що обіймає таку посаду, що розумний такий.

— Таки так! — заявила й Мотря, що досі мовчала, і попросила ласкаво, торкнувши чоловіка за руку: — Давай, Петре, якесь інше візьмемо! Чи ж гарних імен мало?

— Наприклад? — вирячився Петро, вже звикши, що сина будуть звати таким цікавим ім’ям.

— Ну… Можна Овксентій… — дитя заверещало. — Або — таких у селі немає — Іполит… — Знову лемент.

— Хай би воно всралося! — махнув рукою Петро. — Давай, пиши — Вілен! — Дитя мовчало. — Це скорочено «Владімір Ілліч Ленін». На честь вождя нашого…

Дитя мовчало.

— Відіш, він ньє проти! — посміхнувся золотими зубами голова, аж засяяло в кімнаті. — Я ж гаварив, воно ньє сабражає, альє розуміє важність моменту!.. Ну, так і пішемо?

— Атож! — кивнув головою Петро, а Мотря ніяково і сумно посміхнулася, ніжно й обережно пригорнувши немовля.

— То й харашо! — голова записав усе що треба до свідоцтва і вдарив його печаткою, довго й ніжно похукавши на неї, витягнувши губи, наче цілував взасос. — Ти, Мотре, іді, а ти, Пьєтро, астанься на пару слів, — і коли Мотря пішла, зашепотів, ворушачи слинявими губами з прилиплим тютюном-самосадом у кутках роту: — Я ньє павинен такоє казать, но скажу: ньє забудь похрестіть дітя! Альє — я тобі нічого ньє гаварив!

— Та вже ж!.. Не забуду, Серьога.

— Ньє Серьога!.. Ньє Серьога! — Аж підстрибнув голова. — І ньє Сергій!.. А- Сергій Поліграфавіч! Да нас, Курлаєвих, завжді только по батькові зверталіся! — І його вуса на масній пиці, трошки більші, ніж у Гітлера були, настовбурчилися войовничо.

— Та по матері посилали!.. Бо весь ваш рід був і є пришелепуватим, — згодився Петро і вийшов, хряснувши дверима.

Голова зло і хитро посміхнувся, вже сам до себе: нехай тільки дізнається, що Петро похрестив сина- одразу ж стукне у райком, а тоді!.. Аж замлоїло на душі від уяви про те, що буде комуністові Петру. Бо вже було його сусідові, Йовмену Сніжку. Ой, було!.. Він подивився на настінний портрет Великого і Найкращого Батька всіх Живих і Новонароджених, що недобре посміхався крізь вуса, і знову вишкірив золоті зуби.

Петро вийшов на ґанок, прижмурився на сонці і помислив: а таки ж здасть він мене, сволота; тільки-но довідається, що охрестили — тут і здасть!.. І будуть тягати у райкомі пикою по підлозі… І ніщо ж цього Серьогу не вчить — вже ж за таке діло лишився всіх зубів, вставив золоті… Ні, таки дійсно весь їхній рід Курлаєвих пришелепуватий. І звідки вони впали на їхнє бідне село?..

…Ще дід Ігнат Шило розповідав, що приїхали Курлаєви вшістьох чи то з Мордовії, чи з-під Казані, ще до народження Леніна. Зачухані, немиті, без скарбу, говорили якоюсь незвичною мовою, яку мали за російську, геть не розуміли тутешніх, як і ті — їх.

Купили хату-розвалюху на краю села, на болоті, майже задарма, та й зажили відлюдькувато, спілкуючись з місцевими лише по крайній потребі. Працювали сяк-так у полі, мали дві гряди під вікнами, де рости нічого не хотіло, хоча земля тут — як сало. А й не стільки працювали, як пили. Крали буряки де можна, гнали самогон і пили. А напившись, співали матюкливих російських пісень, що звалися «частушки», від яких навіть у свиней очі на лоба вилазили, та завивали щось — то про Сибір, то про землю руськую, нещасную.

І так старші й до смерті не навчилися нормальної мови, та й діти їхні говорили так, як потім, вже у «незалежній Україні», розмовляли демократичні політики.

Місцеві ніяк не могли второпати: звідки то таке прізвище, від чого відбулося, то й називали їх «Курваєви», від слова «курва». Та й точніше це було для цієї сімейки…

А вже Серьога, батько якого, Поліграф, згорів від оковитої, бо пив її безпробудно (та й матуся його, Валька, теж вживала, не цуралася), потягнувся уверх, до влади. Бо хоч і дурний був, хоч і тупий, як табуретка, але розумів таки, паскудник мілкий, що керувати краще, ніж працювати. І тишком-нишком, де лизнув де гавкнув, досяг посади голови сільради. І приклеївся, від стільця не відірвеш. Хіба напитися задарма, чи мерзенність яку зробити, або вкрасти щось — луг він біг на одній нозі, аж курява стояла, лише золоті зуби блищали на сонці.

Через три місяці після реєстрації, повезли Білена аж у Полтавську область, у село до родичів: гам мали хрестити, там свої