Антон Віталійович Санченко - Земля Георгія

тої пори, як я вперше побачив «Кішку». Недарма їх на Далекому Сході називали «рисаками», але я про те ще не знав, а просто стояв на причалі й дивився на це диво серед сейнерів і відчував, що я вже наполовину сейнерист у своїй ще не просоленій моряцькій душі. І хай їй чорт, тій валюті і тій штрафній команді роздовбаїв.

«Кішка» завершив свої справи під доком, двічі пихнув сизим димком з недофарбованої фальштруби і плавно покотився затоном до мене, наче демонструючи себе з усіх боків. Він не гнав поперед себе хвилю, він її різав навпіл, мов ятаганом, і плесо води в затоні навіть не збурилося. Будь-який вікінг на моєму місці вже склав би цілу сагу про те, як чорний дракар ковзає водами похмурого фіорду, і героя на березі по черзі гукають матрос, боцман та шкіпер, а Ейрік Рудий…

— Та прийми ж кінця, так тебе розпротак через коромисло в Миколу Чудотворця і дванадцять апостолів! — гукнули вже в мегафон, а я нарешті зрозумів, що матрос та боцман гукали саме мене — не якогось приблудного вікінга. І я кинув свій багаж ледь не у воду та побіг ловити швартов з високого носа «Кішки».

— Старпоме, судячи з гальма на швартовці, це наш новий начальник рації, — продовжив той «шкіпер» на весь затон, не вимкнувши гучну трансляцію.

— Прийміть хлопця й поясніть, що до чого. Щоб назавтра він у мене міг відрізнити шпринг від прижимного кінця краще, ніж фазу від маси!

— Ну, я ще не старпом, — представився мені вусатий тлустуватий та носатий дядько, який щойно тягав ті швартови поруч зі мною, вискочивши на причал, як Тарзан, ледь борт сейнера м’яко навалився на великий гумовий кранець на стінці. — Але поганий той матрос, який не хоче бути старпомом. Ходімо, Марконі. Дам ключі від каюти, обживайся поки. Колеги твого знову нема, валандається десь у «навігаційній камері», як у нього це називається. Справи переймати поки ні в кого.

«Мабуть, не варто казати, що це мій однокурсник», — вирішив я подумки. І пішов слідом за матросом-кар’єристом до білої надбудови на чорному пароплаві.

«Може, на місцевому флоті так заведено, що ключі від кают у вахтового матроса зберігаються», — вирішив я, бо не стане ж старший помічник капітана Тарзаном скакати по гумових кранцях. Утім, ще кілька хвилин тому я також не уявляв, що вже завтра складатиму капітанові іспит зі швартових кінців: я ж радист! А як же улюблена приказка усіх радистів «Хто на що учився»?!

Це коли зла та втомлена підвахта суне до рибцеху патрати рибу чотири години після восьми годин на вахті, а ти, радист, стоїш у коридорі весь у білому і поплескуєш приятелів по плечу, примовляючи оте «хто на що учився», бо радисти рибу не шкерять, їм руки берегти за статутом належить. Невже на місцевому флоті ці найрозумніші розділи статуту не діють?

І літній матрос, мабуть, щось втямив з мого розгубленого вигляду, а може, й сам не раз чув ті балачки під дошкою пошани:

— Не сумуй, Марконі. Білі пароплави — чорне життя. Чорні пароплави — біле життя, — приказок на флоті і справді до біса, була й на такий випадок.

Я посміхнувся — цієї ще не знав.

— Григорович, — протягнув мені шорстку долоню мій перший знайомець на «Кішці».

— Марконі, — по-дурному представився я. Ще б позивним сигналом назвався! Тобто Антон… — одразу виправився, — …Віталійович, — додав, згадавши, що вже начальник.

А позивний у «Кішки», нанесений чорними літерами на стерновій рубці, теж був оригінальний — LYFT. В ефірі мені загрожувало вже персональне прізвисько «ліфтер».

* * *

Плановий ремонт необхідний не тільки кораблям, а й морякам.

Сімейне життя дало тріщину, дружина десь загубила твоє фото і вже геть забула, як ти виглядаєш, бо ти з рейсів по півроку не вилазиш, і вона ще, гляди, когось стороннього за тебе прийме на тролейбусній зупинці — час морякові сідати в ремонт. Або інший випадок: ти зовсім весь із себе холостяк, одружитися за плавбою по морях ніколи, а роки спливають, скоро вже і на танці «для тих, кому за тридцять» пускати перестануть — час сідати в ремонт. Або розлучитися, нарешті, пройти через усі суди й розпилювання лобзиком особисто привезеного з Румунії меблевого гарнітура — для цього теж необхідно бути на березі.

Ремонти саме для цього і призначені. Наче і на флоті, але і на березі — коріння пускаєш, як плавуча рослина мангр. Щоб не перевелися мангрові зарості на Землі. Херсон же для таких ремонтів наче й створений, усе при ньому. І дружини, і тролейбусні зупинки, і тьма незаміжніх дівчат, і судді, які знають, як то воно бути моряком. І, наче на замовлення публіки, ремонтувалися у ньому пароплави з усіх портів, у яких традиційно херсонці ж і працювали, — й Одеса, і Севастополь, і Керч.

Склався навіть прошарок «моряків ремонтного плавання», як мій зниклий у «навігаційній камері» однокурсник, який сходив в океан лише одного разу і застряг по ремонтах. А що? Зарплатня наче й не закордонна, зате вдома. Оклади ось-ось мали переглянути і підвищити геть усім. Та ще й «котлові», і «квартирні» гроші тобі виплачують як відрядженому з Керчі. Та й обов’язків не густо, не сам же ремонтуєш, лише стежиш, щоб роботяги те робили якісно. Чим не життя? Але я пишу про звичайних морських моряків, нехай уже мені колишні хитровжучені однокурсники вибачають.

Хоча з’ясувати, хто з нас хто, коли на судні одночасно товклося аж два екіпажі, ремонтний та основний, я не міг днів декілька. Особливо довго я не міг визначити, хто ж справжній старпом. Він, безсумнівно, був десь поряд, але ми якось розминалися на не