Ксенія Циганчук - Коли приходить темрява

Я кивнув. Ліза озирнулася, зачинила за собою двері. Це моя кохана. Завжди спокійна та врівноважена. Один її погляд здатен підбадьорити мене. Я мимоволі замилувався нею. Вона була середнього зросту, не набагато нижчою від мене. Її не можна назвати красунею, але досить симпатичною напевне. А величезна родимка на її стегні — те, що просто зводить мене з розуму…

— Ну, що там, є щось нове? — Вона швиденько присіла біля мене.

Я вимкнув телевізор, пригорнув її до себе й поцілував.

— Та ні, нічого. Усе, як і раніше. Я лишив те місце, як тільки мене допитали. Просили нікуди не виїжджати та бути на зв’язку. — Я налив собі з графина холодної води.

— Не ображайся, але виглядаєш ти жахливо…

— Що, так помітно? — Cпробував усміхнутися. Ліза похитала головою. Я зітхнув. Між нами запала мовчанка. Не знаю, навіщо я налив води: пити насправді зовсім не хотілося. Я відставив склянку.

— Не хвилюйся, скоро все минеться. Ти просто шокований. Скоро ти заспокоїшся й про все забудеш. — Лізин голос дещо хрипкий, проте завжди діяв на мене дуже заспокійливо. Особливо тепер. Я заплющив очі, вона сіла ближче й почала гладити мене по голові. Я на хвильку розслабився.

— От чорт! — вигукнула Ліза та відразу ж підхопилася, забравши руку.

— Що таке?

Ліза розлючено вглядалась у вікно. Через двір був іще один будинок. Я занепокоєно простежив за її поглядом. На шостому поверсі будинку навпроти незнайомий чоловік розглядав нас у бінокль. Я відразу ж зіскочив із дивана. Побачивши, що ми його помітили, невідомий одразу зник.

— Хто це? — запитав я.

— Не знаю, — Ліза зітхнула. — Він недавно з’явився, постійно розглядає нас із Катькою в бінокль. — Вона безпомічно махнула рукою.

— Чому ти раніше нічого не розповіла про нього?

— Та знаєш, після того, що недавно сталося… — Ліза на якийсь час замовкла. — Я просто не хотіла тебе бентежити. У неділю приїздить батько, я збиралася йому про це сказати, — мовила вона, обіймаючи мене. — Ну, не ображайся, це просто почалося з вівторка. — У моїй голові немов ударило молотком. — З того самого дня ти ходиш сам не свій, я не хотіла тебе турбувати.

«З вівторка, коли сталося вбивство, — повторив я подумки. — З вівторка». Якусь мить я стояв, не знаючи, що робити й казати.

— З тобою все гаразд? — турботливо спитала кохана.

Я ствердно хитнув головою, приходячи до тями. Мені потрібно було неодмінно дізнатися, що то був за чоловік. Я мусив довідатися!

— Я піду до нього, — рішуче сказав я, відхиливши Лізині руки вбік. Дівчина злякано подивилася на мене й хотіла щось сказати, проте цієї ж миті до кімнати увірвалася Катя:

— Ви бачили того придурка?! — обурено вигукнула вона. — Він знову за нами дивився! Назаре, іди поговори з ним! — сказала мала, ледь помітно тупнувши ногою. Від природи Катя була досить вередливою. Ліза ж навпаки.

— Можливо, він не нас розглядає, адже… — вона не договорила, — …адже в нашому будинку багато квартир.

— Ага, можливо, він розглядає ще з десяток жінок, що живуть у нашому будинку! — обурено вигукнула Катя. — Назаре, то ти підеш?! А якщо це маніяк?! — Очі її розширилися.

— Катю, що ти верзеш! Ніякий це не маніяк!

Цієї миті я вираховував номер квартири. Я не дивився на Лізу, проте відчув, що її голос дещо змінився, коли вона промовляла слово «маніяк».

Мені стало зрозуміло, що вона теж боїться…

— О дванадцятій годині дня знайдено труп жінки, — слідчий записував свій голос на диктофон. — На вигляд років тридцяти. Очевидне вбивство. На шиї помітні сліди від мотузки. — Він ще раз оглянув труп. — Свідків немає. Подальшу інформацію надасть судмедексперт. — Поліціянт укотре подивився на тіло; не маючи що додати, вимкнув диктофон.

Його дратувала вся ця ситуація: друге вбивство за дуже короткий проміжок часу. Рівне — місто тихе, для нього таке не властиве. Якщо довідається преса… А якщо ще дізнається, що немає зачіпок… Буде йому непереливки. Дурна ситуація, але що вдієш?

Поліціянт кинув диктофон у кишеню. Цього року йому виповнилося лише сорок, а він уже мав достатньо сивого волосся. Доволі високого зросту, майже метр вісімдесят п’ять; багато хто у відділку його побоювався. Особливо через характер, який із кожним роком усе більше псувався. А коли рік тому чоловік розлучився, став іще більш нестерпним. Дехто навіть перешіптувався поза спиною, що він людиноненависник. І десь глибоко в душі Малашко розумів, що часточка правди в тому звинуваченні є. Ще з дитинства він полюбляв усамітнення, тримаючись подалі від усіх.

Малашко розмірковував: убиту сюди принесли, то є очевидним. Це помітять усі. Він подумки вилаявся. Чи, бува, не пов’язані одне з одним два останні вбивства? Як можна швидше залагодити цю справу? Його напарником однозначно буде Ярик — досить кмітливий чолов’яга. Вони вже давно працюють разом. Може, і непогано, що саме Ярик буде напарником, адже він доволі товариський, з ним якось простіше. Не те, що з деякими з їхнього відділку: