В'ячеслав Васильченко - Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки

— Чудово! — видерся на пік Оптимізму професор. — Уже збираюся. Правда, в темпі вальсу. На три чверті. У відпустці ми.

— Розумію, — сяйнув поінформованістю Бондаренко. — І це нормально, товариші, — спародіював Горбачова. — Але зустрітися треба сьогодні.

— Зобов’язуюся, — поставив підпис на договорі.

— Домовилися, — ляснув печаткою головред.

«Що там у Сергія завелося таке важливе, що по телефону не зміг сказати? — почав зводити багатоповерхівку здогадів. Бажання витикати носа з улюбленого лігвища не мав. — Хоча давненько й не бачилися. Після зими, по-моєму, так жодного разу. Тільки по телефону та Інтернету. Що ж, мабуть, настав час для підзарядки „face to face“. І слава Богу. У небесному сценарії завжди все прописано правильно. На користь — так це вже точно».

Подивився на годинник: дев’ята двадцять шість. І відразу штурхонув себе: навіщо? Відпускникам на годинники дивитися не дозволяється. У них часу — безмежжя. У межах, відведених на відпустку…

Вулиця Золотоворітська впирається, як це не дивно, у… Золоті ворота. За цим маленьким анклавом давнини на неосяжних просторах океану-мегаполіса скромно приховані вхід і вихід станції метро. Яка… теж називається «Золоті ворота». Тож заблукати в трьох соснах («станція метро — історична пам’ятка — вулиця») ну дуже складно. Навіть найнеуважнішому заїжджому гастролерові, що вперше з'явився в українській столиці. Богдан же міг потрапити в потрібне місце навіть із зав’язаними очима. Але охочих зав'язувати професорові очі не знайшлося. Тому милувався красою рідних краєвидів. Поняття «краса» приміряв до всього, що траплялося на шляху. Окрім сміття й безхатьків. Але ця некраса, як не намагалася, бажання почуватися щасливим не притлумила.

Двері кабінету Бондаренка ще без таблички. Без інформації про П.І.Б. і неосяжну грандіозність посади. Та й кабінет очікувано не сяйнув свіжим ремонтом. Часто новий боссссс перебудову починає звідси. З найважливішої стратегічної точки. Можливо, це віра в магію, що несвідомо проблискує навіть у найзапекліших безбожників, наукових атеїстів і всіляких інших хом невіруючих. Аякже? Попередній там сидів, до того торкався, на те, не доведи, Господи, дивився. Залишаючи видимий і невидимий слід. «Мітячи» територію володарювання. Хоча, найімовірніше, новий повелитель босівського кабінету затівав ремонт із зовсім іншою метою. Значно банальнішою: поцупити під цей гіпсокартонний галас таку-сяку копієчку. А там, дивись, і гривня з неї вийде. Або — євро. Теж непогано.

Бондаренка, одягненого в «цивільне» — якусь пересічну світлу теніску, а зовсім не динамівську футболку, — вочевидь, ні перший, ні другий здогад не бентежили. Він безпорадно борсався у справах, час від часу згадуючи про рятувальне коло. Або й узагалі про бригаду вусатих рятувальників.

— Проходь, сідай, — відірвався від матеріалів. — Як доїхав?

— Шикарно, — мовив Лисиця, але сідати не став. — Найнадійнішим у Києві транспортом.

— Це точно, — погодився головред. — Метро, слава Богу ніколи не підводить… То оце і є воно?

Так відреагував на пачку зеленого «Greenfielda» й півлітрову банку з медом, що напівочікуваним сюрпризом з’явилися з пакета.

Бондаренко ввімкнув чайник. Одне з чудес побутової техніки слухняно взялося до роботи.

— А ти чого шкіру скинув? — смикнув «колишнього журналіста» за сорочку.

— Статус, — розвів руки головред. — Тепер пристрасті демонструвати не можи. Тепер ти — начальник над людя́ми. Об’єктив-но ставишся до праці й до працівників. Керівна й спрямовуюча сила. Ось так! Такі тепер ми.

«Колишній журналіст», хоч і крізь сльози, але посміхнувся.

Лисиця підхопив його посмішку, а потім, окинувши оком кабінет, тоном знавця мовив:

— А ти, Сергійчику, непогано влаштувався.

— Та ну його до дідька це «влаштування», — спорудив незадоволену фізіономію. — Мені більше подобалося алюрити на території. «На землі», як кажуть у ментівських колах. Бути вільним вовком з міцними ногами. І зубами, звичайно. Особливо не прив'язуючись до певного місця. І все встигав. І все виходило. А тепер — ось. — Головред копнув ногою стола. — У бюрократи пошився… Су-у-мно.

— Я їхав святкувати підвищення, а потрапив, схоже, на поминки. Ві-і-ічная па-а-а-м'ять колишньому розгульному життю. — Богдан завмер ошелешений.

— Та амбівалентно все це, — увімкнув розумника головред. — Воно немов усе й закономірно. Солдат, що мріяв стати генералом, надяг жадані галіфе. З лампасами. Збулася мрія ідіота. Живи й радій. Але… Жах, як хочеться назад. У солдати. В рядові… Відповідальності менше — волі більше. І творчої — насамперед.

— А дзуськи, шановний мій пане найголовніший редакторе, — посміхаючись, похитав указівним пальцем Лисиця. — Заяложене «за все треба платити» працює тут на повну. Як і скрізь. Усе в нашому мудрому Всесвіті відрегульоване і збалансоване: хочеш більше, ніж маєш, — віддай більше, ніж віддаєш. Так що ім’я «гриб» передбачає «подорож» у кошик… Зі вдалим прибуттям до місця призначення, пане «Гриб».

— Знущайся-знущайся, — награно образився Бондаренко. — Ти он своє уже й забув, мабуть. Притерся до керівної посади.

— Правду кажучи, спочатку теж вити хотілося, — напівшепотом зізнався Богдан, згадуючи перші дні на посаді завкафа. — Гиденький час. Але потім, слава Богу, попустило. Тобі теж потрібно через це пройти. Така собі начальницька ініціація. Перехід у нову якість. Смерть попередньої сутності заради народження нової. Архетип.[1] З підводного човна не подітися нікуди. Ми — багато в чому заручники предків. Їхнього способу життя й освоєння світу.