Гілберт Кійт Честертон - Смиренність отця Брауна

Раптом офіціант щось заторохтів, невиразно вимовляючи слова.

— Я о-ось що д-думаю, — заїкався він, поспішаючи. — Я д-думаю, це ті два священики.

— Які два священики?

— Ті двоє, — пояснив офіціант, — що облили стіну супом.

— Облили стіну супом? — перепитав Валентен, вирішивши, що це якась італійська метафора.

— Ось тут, — розхвилювався офіціант, вказуючи на темну пляму. — Взяли і вилили.

Валентен поглянув на господаря, і той пояснив докладніше.

— Так, пане, — сказав він. — Так воно і було, от тільки цукор і сіль, напевно, тут ні до чого. Із самісінького ранку — ми ще тільки штори підняли — зайшли сюди два священики і замовили суп. Обидва виглядали як тихі, добропорядні чоловіки. Один розрахувався і вийшов, а інший, котрий здавався повільним і незграбним, залишився ще на кілька секунд, бо йому ніяк не вдавалося зібрати всі свої пакунки. Потім він теж пішов до дверей, але за мить повернувся — схопив тарілку з супом і вихлюпнув на стіну. Я був у службовій кімнаті. Вибігаю, дивлюся: на стіні пляма, а священика і сліду немає. Збиток невеликий, але ж яке зухвальство! Я побіг за ними на вулицю та не наздогнав. Вони йшли набагато швидше за мене, я лише помітив, що завернули кудись на Карстерс-стрит.

Валентен уже був на ногах, у капелюсі та з ціпком у руках. Він давно усвідомив: у темряві невідання треба йти туди, куди спрямовує вас перший-ліпший вказівник, яким би дивним він не був. Оплативши рахунок і грюкнувши зашкленими дверима, за мить детектив уже завернув за ріг і біг вулицею.

На щастя, навіть у такі відчайдушні хвилини він не втрачав холодної зіркості. Пробігаючи повз якусь крамницю, детектив помітив у ній щось дивне і повернувся. Крамниця виявилася овочевою; на відкритій вітрині були розкладені овочі та фрукти, а над ними стирчали цінники. З-поміж інших вирізнялися два вщерть заповнених ящики: один — із горіхами, другий — з мандаринами. Напис над горіхами — великими синіми літерами на клаптику картону — стверджував: «Найкращі мандарини. Дві штуки на пенні», над мандаринами ж було написано: «Найкращі бразильські горіхи. Чотири пенси за фунт». Валентен прочитав це, і йому спало на думку, що нещодавно він уже стикався з таким гумором. Тож зупинившись біля червонолицього продавця овочів, який з похмурим виразом дивився вдаль, він звернув його увагу на прикру помилку. Продавець не відповів, але одразу ж переставив цінники. Елегантно спираючись на ціпок, детектив продовжував розглядати вітрину. Нарешті він запитав:

— Вибачте за нескромність, пане, але чи можу я поставити вам запитання зі сфери експериментальної психології та асоціації ідей?

Червоновидий крамар грізно глянув на нього, але Валентен вів далі, весело помахуючи ціпком:

— Чому переставлені цінники на овочевій вітрині нагадують нам про духовну особу, що прибула на вихідні до Лондона? Або — якщо я висловлююсь недостатньо зрозуміло — чому горіхи, пойменовані мандаринами, незбагненним чином асоціюються з двома священиками: одним вищим, другим — нижчим на зріст?

Очі продавця полізли на лоба, немов очі равлика; здавалося, він ось-ось кинеться на нахабу, але лише сердито буркнув:

— А що вам до цього? Може, ви з ними заодно? То ви їм так прямо і скажіть: попи вони чи хто там іще, але якщо ще раз розсиплють мені яблука — буде їм непереливки!

— Справді? — поспівчував детектив. — Вони розсипали ваші яблука?

— Це все той коротун, — розхвилювався продавець. — Просто по вулиці покотилися. Поки я їх збирав, він і дременув.

Куди? — поцікавився Валентен.

— Ліворуч, за другий поворот. Там скверик, — швидко відповів продавець.

— Дякую, — сказав Валентен і пурхнув, як фея. За другим кутом ліворуч він перетнув сквер і гукнув полісмена:

— Нагальна справа, констеблю. Ви тут не бачили двох священиків?

Полісмен пирснув від сміху.

— Бачив, — відповів він. — Якщо хочете знати, пане, один із них був п'яний. Він став посеред дороги і…

— Куди вони пішли? — різко обірвав його детектив.

— Сіли в один із жовтих омнібусів, — пояснив чоловік, — тих, що їздять у Гемпстед.

Валентен витягнув свою візитівку, швидко кинувши:

— Пришліть двох людей, нехай ідуть за мною! — і рушив уперед так стрімко, що могутній полісмен, хоч-не-хоч, змушений був поспішити виконати його наказ. За хвилю, коли детектив стояв на іншому боці скверу, до нього приєдналися інспектор і людина у цивільному.

— Отже, пане, — ввічливо посміхаючись, почав інспектор, — чим ми можемо…

Валентен вказав уперед ціпком.

— Я поясню вам усе на верхньому ярусі он того омнібуса, — сказав він і пірнув у гущавину машин та екіпажів.

Коли всі троє, важко дихаючи, зайняли верхні місця жовтого омнібуса, інспектор сказав:

— На таксі ми доїхали б учетверо швидше.

— Звичайно, — погодився провідник. — Якби ми знали, куди їдемо.

— А куди ми їдемо? — ошелешено спитав інспектор.

Валентен задумливо палив, потім вийняв з рота сигару і промовив:

— Якщо ви знаєте, що задумав злочинець, забігайте вперед. Але якщо ви лише здогадуєтеся — йдіть за ним. Блукайте там, де він; зупиняйтеся там, де зупиняється він; не обганяйте його. Тоді ви побачите те, що бачив він, і зробите те, що робив він. Нам залишається одне: звертати увагу на все дивне.

— В якому сенсі дивне? —