Деніел Джеймс Браун - Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна

й сталося врешті-решт, що пройде добра частина життя цілого покоління — двадцять п’ять років — перш ніж Доу-Джонс покаже свої попередні висоти у 381 пункт. Та, у будь-якому разі, ціна акцій «Дженерал Електрік» нічого не означала для більшості американців, котрі загалом не володіли цінними паперами. Вони переймалися тим, що сейфи та скриньки під їхніми ліжками, де вони тепер зберігали залишки від заощадженого за життя, часто були небезпечно близькі до спустошення.

У Білому домі був новий президент, Франклін Делано Рузвельт, дальній кузен того найоптимістичнішого та найенергійнішого з президентів, Тедді Рузвельта. ФДР вступив на пост з оптимізмом, що бив через край, та виголошуючи безліч гасел і програм. Але Герберт Гувер прийшов у Білий дім із таким самим фонтануючим оптимізмом, життєрадісно пророкуючи, що скоро настане день, коли бідність проженуть з американського життя назавжди. «Ми маємо землю, багату на природні ресурси, що підтримує нас своєю славною красою, а також мільйони щасливих сімей, благословенних комфортом та можливостями, — сказав Гувер на своїй інавгурації перед тим, як додати слова, що вже скоро доведуть свою особливу іронію. — У жодній іншій державі плоди досягнень не є більш захищеними».

У будь-якому разі, було важко відразу зрозуміти, яке враження справляє новий президент Рузвельт. Щойно влітку він почав упроваджувати свої програми, здійнявся хор ворожих голосів, що стали називати його радикалом, соціалістом, ба навіть більшовиком. Спантеличувала інформація про те, що лише нечисленні американці хотіли йти шляхом Росії за таких кепських справ.

У Німеччині також був новий керівник, у січні приведений до влади Націонал-соціалістичною німецькою робочою партією, групою, що відзначалася агресивною поведінкою. Важко було тоді зрозуміти, що це означало. Але Адольф Гітлер одержимо домагався переозброєння своєї країни, не дивлячись на Версальську мирну угоду. І в той час, коли американці були відверто не зацікавлені у європейських справах, британці все більше переймалися усім цим, і кожен задумувався, чи бува не повторяться от-от страхіття Першої світової війни. Це видавалося неправдоподібним, але така можливість нависала в повітрі, як постійна тривожна хмара.

Днем раніше, 8 жовтня 1933 року, «Амерікан Віклі», недільний додаток до «Сіетл Пост-Інтеллідженсер», та десятки інших американських газет вийшли з однокадровою карикатурою на півсторінки із серії під назвою «Тіні міста». Чорна, намальована вугільним олівцем у стилі світлотіні, вона зображала чоловіка в капелюсі-казанку, котрий понуро сидів на тротуарі біля свого кіоску із солодощами разом із жінкою позаду, одягнутою в лахміття, та сином поруч, який тримав газети. Напис сповіщав: «Ох, не здавайся, татку. Певно, ти за цілий тиждень нічого не продав, та це не так страшно, як було би, якщо б я не мав роботи рознощика газет». Але найбільше привертав увагу вираз обличчя чоловіка. Перелякане, змарніле, десь за межами безнадії, це обличчя твердо вказувало, що людина більше не вірить у себе. Для багатьох мільйонів американців, котрі читали «Амерікан Віклі» кожної неділі, цей вираз був занадто знайомим — його вони бачили щоранку в дзеркалі.

Але суцільна хмарність не тривала довго, так само як і морок, у Сіетлі того дня. До кінця ранку просвіти почали відкриватися у хмарному покрові. Спокійні води озера Вашингтон, що розтягнулося за містом, поступово змінили сірий колір на зелений, а згодом — на блакитний. У студентському містечку університету Вашингтона, на пагорбі, який виходив на озеро, навскісні промені сонця почали гріти плечі студентів, які байдикували на широкому чотирикутнику трави перед новою масивною кам’яною бібліотекою університету. Вони їли свої сніданки, зосереджено вивчаючи книжки та ліниво перемовляючись. Лискучі чорні ворони походжали серед студентів, сподіваючись на шматочок ковбаси чи сиру, залишених без нагляду. Високо над вітражними вікнами та здійнятими догори неоготичними шпилями бібліотеки верещали чайки, котрі кружляли білими петлями на тлі неба, що поволі теж ставало блакитним.

Здебільшого хлопці та дівчата сиділи окремими групами. Хлопці носили цупкі широкі штани, свіжо відполіровані туфлі та пуловери з вовни. Снідаючи, вони аргументовано обговорювали свої навчальні години, майбутній великий футбольний матч з університетом Орегону та немислиме завершення Світової серії двома днями раніше, коли маленький Мел Отт привів «Гігантів Нью-Йорка» до виграшу кубка у грі із «Сенаторами Вашингтона» двома аутами в десятому іннінгу. Отт довів рахунок до «два два», а потім відбив довгий удар у центральні ряди поля та виконав переможну пробіжку. Це була саме та річ, що демонструвала кожному, як хлопець малого зросту здатен суттєво змінити справу, та нагадувала, що події в цьому світі можуть раптово повернути на краще або ж на гірше. Деякі молодики ліниво посмоктували вересові люльки, і солодкуватий аромат тютюну «Принц Альберт» витав над ними. В інших із губ звисали цигарки, і перегортаючи свіжу «Сіетл Пост-Інтеллідженсер», вони отримували чимале задоволення від реклами на півсторінки, яка кричала про найновіші докази користі куріння для здоров’я: «21 із 23 чемпіонів світу «Гігантів» курять «Кемел». Здорова сила духу перемагає у Світовій серії».

Дівчата, котрі сиділи окремими групками на галявині, носили туфлі на низьких підборах та віскозні рейтузи, спідниці завдовжки до середини ікри і просторі блузки з рюшами та брижами на рукавах і шиї. Їхні зачіски демонстрували широке різноманіття форм та стилів. Як і молодики, дівчата розмовляли про університетські заняття та деколи про бейсбол. Ті, котрі ходили на побачення на вихідних, обговорювали нові фільми в місті — Гаррі Купера у стрічці «Одного дня в неділю», що йшла в «Парамаунті», та «Леді на день» режисера Френка Капри у «Роксі». Так само, як і хлопці, деякі дівчата курили цигарки.

Близько полудня визирнуло сонце, даючи початок теплому, прозорому, наповненому золотим світлом дню. Двоє парубків, вищих за інших, ішли, поспішаючи, розгонистим кроком через укритий травою двір перед бібліотекою. Один із них, зростом 1.92 метра, на ім’я Роджер Морріс, мав незграбну довготелесу статуру. Їжак темного волосся з чубом, що постійно грозив упасти на видовжене обличчя, і важкі чорні брови надавали йому, на перший погляд, дещо сердитого вигляду. Інший хлопець, Джо Ранц, також першокурсник, був мало не таким же високим — 1.91, але більш підтягнутим, із широкими плечима та міцними ногами. Його світле волосся було коротко підстрижене.