Деніел Джеймс Браун - Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна

що хотів би прийти ще погомоніти, а також розповів про своє бажання написати книгу про його часи веслування. Джо знову вхопив мою руку та сказав, що вподобав цю ідею, але голос його вкотре зламався, і він застеріг мене обережно: «Але не лише про мене. Вона має бути про човен». Частина I
1899-1933
Часи, через які вони пройшли
Розділ 1 

Я почав веслувати з ніжного віку 12 років, і все моє подальше життя крутилося довкола веслування, тож, вважаю, можу говорити авторитетно про те, що ми називаємо його незримими цінностями, — про соціальні, моральні та духовні цінності цього найдавнішого з видів спорту у світовому літописі. Аж ніяк не дидактичне навчання вкладає ті цінності в душу молодої людини. Вона має осягнути їх зі своїх власних спостережень та уроків.

— Джордж Йомен Покок

Понеділок 9 жовтня 1933 року почався як сірий день у Сіетлі. Сірий день у сірі часи.

Починаючи свої короткі перельоти до військово-морської судноверфі в Брементоні, уздовж берегової лінії з поверхні Пьюджет-Саунд повільно підіймалися гідроплани авіатранспортної компанії «Горст» та із дзижчанням відлітали на захід, летячи низько під хмарами. По воді від причалу Колман відповзали пороми, пласкі та незграбні, як старий олов’яний посуд. У центрі міста башта Сміт вказувала, наче піднятий палець, на похмуре небо. На вулицях довкола башти люди в потертому, зношеному взутті та пошарпаних фетрових капелюхах викочували дерев’яні тачки на перехрестя, де вони проводили свої дні, продаючи яблука, помаранчі й жувальну гумку по кілька пенні за штуку. За рогом, на крутому спуску Єслер Вей, старій вулиці Сіетла, що колись звалась Скід Роуд (Полозкова Дорога), у довгих чергах на мокрих тротуарах стояли натовпи людей з опущеними головами, неголосно перемовляючись між собою та чекаючи на відкриття кухонь із супом. Вантажівки газети «Сіетл Пост-Інтеллідженсер» гуркотіли вздовж бруківки, розкидаючи в’язки газет. Газетярі у вовняних шапках тягнули в’язки до жвавих перехресть, до зупинок тролейбусів та входів у готелі, де продавали газети по два центи, підіймаючи їх догори та викрикуючи головні новини дня: «15 мільйонів отримають допомогу в США».

Кількома кварталами південніше від Єслера, у нетрях, що розтягнулися уздовж краю затоки Елліот, діти прокидалися в сирих картонних коробках, що слугували їм за ліжка. Їхні батьки виповзали з халуп, зліплених із жерсті, смоли та паперу, у сморід нечистот та гнилих водоростей із західного берега моря, які наносив приплив. Вони розламували дерев’яні ящики та схилялися над димними багаттями, підгодовуючи полум’я. Вдивляючись в одноманітне сіре небо та помічаючи на ньому ознаки значно холоднішої погоди попереду, ромірковували, як вони переживуть ще одну зиму.

На північний захід від центра міста, у старому скандинавському кварталі Баллард, буксири, вивергаючи стовпи чорного диму, скеровували довгі плоти з колод у шлюзи, що піднімали їх до рівня озера Вашингтон. Але судноверфі на піску та човнові майстерні, скупчені навколо шлюзів, були переважно німі, фактично майже покинуті. У затоці Селмон, на сході, десятки рибальських човнів простоювали місяцями, погойдуючись пришвартованими на причалі, і фарба лущилася на їхніх корпусах. На гряді Фінні, що маячила над Баллардом, дим від дров клубочився з димоходів і коминів сотень скромних будинків та розчинявся в повітряній імлі.

Ішов четвертий рік Великої депресії. Кожен четвертий із працездатних американців — десять мільйонів людей — не мав роботи та жодних перспектив її знайти, і лишень чверть із них отримувала хоч якусь допомогу. Обсяг промислового виробництва за ті чотири роки впав удвічі. Щонайменше один мільйон, а можливо, навіть два мільйони, були безхатченками, живучи на вулицях у нетрях, таких як Гувервіль у Сіетлі. У багатьох американських містах неможливо було знайти банк, чиї двері не були би постійно зачиненими, а за тими дверима назавжди зникли заощадження безлічі американських родин. Ніхто не міг сказати, коли закінчаться важкі часи, та й чи станеться таке взагалі.

І це, напевно, було найгіршим. Банкір ти чи пекар, домогосподарка чи безхатченко, вона переслідувала тебе вдень та вночі — страхітлива, безжалісна невизначеність майбутнього, почуття, що земля може вислизнути з-під ніг у будь-який момент. У березні на екрани вийшов на диво слушний фільм «Кінг Конг», який швидко став бурхливим хітом. Довгі черги шикувалися перед кінотеатрами по всій країні, люди різного віку віддавали останню копійчину, щоб побачити історію про величезного химерного звіра, котрий вдерся у цивілізований світ, упіймав його жителів у свої лапи та залишив їх борсатися над безоднею.

Надія на те, що прийдуть кращі часи, залишалась, але то були лише її проблиски. Фондова біржа пожвавилась на початку того року, промисловий індекс Доу-Джонса злетів 15 березня до небувало рекордних 15.34 % за один день та закрився на рівні 62.10 пункта. Але американці бачили так багато розорених капіталів між 1929 та кінцем 1932 року, що мало не кожен розумів, як воно