Оскар Уайльд - Хлопчик-зірка

— було б краще, якби ти трималася подалі, а не приходила сюди, щоб соромити мене. Зрозумій, я вважав себе сином зірки, а не жебрачки, як це ти мені зараз кажеш. Тому йди звідси, щоб я тебе більше не бачив.
— Сину мій! — вигукнула вона. — Ти навіть не поцілуєш мене перед тим, як я піду?! Я так багато страждала, щоб знайти тебе.
— Ні, — гка.тав Хлопчик-Зірка, — ти така огидна, що я б краще поцілував гадюку або жабу, ніж тебе.
Тоді жінка підвелася та пішла в ліс, гірко плачучи, і коли Хлончик-Зірка побачив, що вона пішла, то зрадів і побіг назад гратися зі своїми товаришами.
Але коли товариші побачили, що він іде, то відразу почали дражнити його й промовляли:
— Ти такий гидкий, як жаба, і бридкий, як гадюка. Забирайся звідси, бо ми не стерпимо, якщо ти будеш гратися з нами.
Хлопчик-Зірка спохмурнів і сказав про себе: ?Про що вони говорять? Піду до колодязя й подивлюся, що зі мною*.
Отож він пішов до колодязя та подивився в нього. І що ж?! Його обличчя було, як у жаби, а тіло було в лусці, як у гадюки. Він упав на траву і плакав: "Певно, мене спіткало це лихо через мій гріх. Бо я зрікся своєї матері и прогнав и, я був гордим і жорстоким до неї. Тому я піду й шукатиму її по всьому світу, і не знатиму відпочинку, допоки не знайду її".
Тут до нього прийшла маленька донька Дроворуба, вона поклала йому руку на плече й сказала:
— Що з того, що ти втратив вроду? Залишайся з нами, я не буду з тебе глузувати.
Але він сказав їй:
— Ні, я був жорстоким до своєї матері. За це зло я понесу покарання. Я повинен піти звідси й обійти весь світ, аж поки знайду її і вимолю в неї пробачення.
Тоді Хлопчик-Зірка побіг до лісу й кликав свою матір, просив прийти до нього, але ніхто не відгукнувся. Увесь день він звав її, і коли сонце зайшло за небокрай, зробив собі ліжко з листя та ліг спати. Проте птахи й звірі тікали від нього, бо пам’ятали його жорстокість. Він залишився на самоті з жабою, яка дивилася на нього, і гадюкою, яка повзала неподалік від нього.
Уранці Хлопчик-Зірка піднявся, поснідав гіркими лісовими ягодами и пішов лісом, сильно плачучи. І в усіх, кого зустрічав, він запитував, чи не бачили вони випадково його матінки.
Він спитав Крота:
— Ти можеш ходити під землею. Скажи мені, чи моя мама там?
І Кріт відповів:
— Ти осліпив мене. Як я можу знати?
Він спитав Коноплянку:
— Ти можеш літати над високими деревами й бачити весь світ. Скажи мені, чи можеш ти побачити мою матір?
І Коноплянка відповіла:
— Ти підрізав мої крила заради власної втіхи. Як я можу літати?
Тоді він сказав маленькій Білочці, яка самотньо жила в ялині:
— Де моя мати?
І Білка відповіла:
— Ти вбив мою маму. Ти шукаєш свою, щоб її теж убити?
І Хлопчик-Зірка заплакав, і схилив голову, і просив проба чення в Божих створінь, і продовжував долати свій шлях через ліс, шукаючи жебрачку. На третій день він вийшов на інший бік лісу й пішов рівниною.
Коли хлопчик проходив селами, діти знущалися з нього та жбурляли в нього каміння, йому не дозволяли навіть спати в корівниках, побоюючись, що він принесе цвіль на зерно — таким він був огидним, і тоді наймити гнали його звідти геть, і нікому не було його шкода. Ніде Хлопчик-Зірка нічого не чув про жебрачку, яка була його матір’ю, хоча три роки мандрував світом. Йому часто здавалося, що бачить її на дорозі перед собою. Тоді він кликав її, і біг за нею, доки гострим камінням на дорогах не поранив ноги, і з рани почала сочитися кров. Він не міг наздогнати її, але ті, хто жив неподалік від того місця, де хлопчик її бачив, заперечували, що коли-небудь бачили когось схожою на неї, і сміялися з його горя.
Три роки він ходив світом, і ніхто не поставився до нього добре чи пожалів його, Цс був такий світ, який він створив у дні своєї великої гордості.
Одного вечора Хлоичик-Зірка підійшов до брами міста, яке було оточене великими мурами й стояло на березі річки. Проте, незважаючи на втому та біль у ногах, він прагнув увійти туди. Але вартові схрестили свої алебарди перед входом і грубо спитали його:
— Що ти робиш у місті?
— Я шукаю свою матір, — відповів він, — і молю вас дозволити мені пройти, бо, можливо, вона в цьому місті.
Але вартові глузували з нього, а один із них, потрусивши чор-ною бородою, поставив свій щит і вигукнув:
— Правду кажучи, твоя мати не зрадіє, коли побачить тебе, бо ти огидніший за болотну жабу або гадюку, що повзає в драговині1. Іди собі. Іди. Твоя мати живе не в цьому місті.
Інший вартовий, котрий тримав у руці жовтий прапор, сказав йому:
— Хто твоя матір, чому ти її шукаєш?
1 Драговина — грузьке, багнисте, болотисте місце.
Він відповів:
— Моя мати — жебрачка, як і я, а я жорстоко з нею повівся. 51 прошу вас дозволити мені пройти, щоб вона мене пробачила.
Але вартові не дозволили йому пройти.
І коли хлопчик відвернувся, плачучи, годі до них підійшов чоловік, чий обладунок був прикрашений золотими квітами й на шоломі котрого був крилатий лев, і став розпитувати про хлопця.
Вони сказали:
— Це жебрак, син жебрачки, і ми його прогнали.
— Не треба, — вигукнув він, сміючись, — ми продамо цю потвору як раба, його ціною буде ціна чаші солодкого вина.
І старий чоловік зі злим обличчям, який проходив неподалік і чув розмову, гукнув до них:
— Я куплю його за таку ціну.
Він заплатив за Хлопчика-Зірку й новів його в місто.
Вони минули багато вулиць і дісталися до маленьких дверей у стіні за гранатовим деревом. Старий доторкнувся до дверей перснем з яшмою, і ті відчинилися. Вони пройшли п’ятьма бронзовими східцями до саду, де було багато чорного маку й зелених глиняних горщиків. Тоді старий вийняв зі свого тюрбана шовковий шарф, зав’язав ним очі Хлопчику-Зірці й повів перед собою. А коли зняв з нього шарф, то хлопчик побачив, що опинився в темниці, де світить лише один ліхтар.
Старий поставив перед ним тарілку із запліснявілим хлібом:
— їж!
Поставив солонувату воду в чашці й наказав:
— Пий.
Коли той поїв і понив, старии виишов, зачинивши за собою двері, і закрутив їх залізним ланцюгом.
Наступного дня старий, який насправді був наймайстернішим із чаклунів Лівії і навчився цього мистецтва