Оскар Уайльд - Хлопчик-зірка

Оскар Уайльд написав зворушливу й мудру казку про хлопчика, який, мов та зоря, упав із неба на землю. Він здолав тяжкі випробування та багато чого зрозумів – і завдяки цьому зміг знову бути щасливим.

Хлопчик-зірка
Оскар Уайльд
Давним-давно два бідні Дроворуби прокладали собі шлях додому через великий сосновий ліс. Стояла зимова морозна ніч. Земля та дерева були заметені снігом, маленькі гілочки потріскували від морозу, коли Дроворуби проходили повз них. І ось вони дійшли до гірської річки, яка нерухомо зависла в повітрі водоспадом, бо її поцілував Льодяний Король.
Було так холодно, що навіть звірі й птахи не знали, як цьому зарадити.
— Еге-ге! — прогарчав Вовк, шкутильгаючи через зарослі, підібгавши хвоста. — Це просто жахлива погода. Чому уряд за цим не слідкує?
— Піть! ІІіть! Піть! — щебетали зелені Коноплянки. — Стара Земля померла, і її загорнули в білий саван.
— Земля виходить заміж, а це її весільна сукня* — прошепотіли одна одній Горлиці. їхні маленькі рожеві ніжки зовсім змерзли, але пташки відчували, що мають дотримуватися романтичного погляду на цю ситуацію.
— Дурниці! — гаркнув Вовк. — Я кажу вам, що все це — провина уряду, і якщо ви мені не вірите, я вас з’їм.
Вовк міркував практично, йому ніколи не бракувало переконливих аргументів.
— Як на мене, — сказав Дятел, котрий був природженим філософом, — я не схильний удаватися до теорії атому для пояснень. Якщо річ є такою, то вона такою і є, а зараз страшенно холодно.
Безсумнівно, був лютий холод. Маленькі Білки, які жили у високій ялині, терли одна одній носики, щоб зігрітися, а Зайці скрутилися клубком у своїх норах і не наважувалися навіть визирнути за двері. Єдині істоти, які, здавалося, насолоджувалися цим, були великі рогаті Сови. їхнє пір’я вкрилося інеєм, але їм було байдуже, і вони крутили великими жовтими очима й перегукувались через ліс:
— Пу-гу! Пу-гу! Пу-гу! Яка чудова погода!
Два Дроворуби все йшли та йшли, сильніше дмухаючи на свої пальці й ступаючи своїми величезними підкованими чоботями по затверділому снігу. Одного разу вони провалилися в глибокий замет, а вибралися звідти білі, наче мірошники, які перемелюють зерно на борошно; а іншого разу вопи послизиулися па твердому гладенькому льоду, де замерзла болотна вода, їхні оберемки хмизу випали з в’язки, так що їм довелося знову збирати й зв’язувати їх. Раптом їм здалося, що вони загубилися, їх охопив жах, бо вони знали, що Метелиця жорстока з тими, хто спить в її обіймах. Але чоловіки вірили в доброго святого Мартіна, який оберігае всіх подорожніх, і знову пішли по своїх слідах. Вони йшли обережно і нарешті вийшли на узлісся й побачили далеко внизу в долині вогні рідного села.
Дроворуби так зраділи зі свого звільнення, що голосно сміялися, і Земля здавалася їм срібною квіткою, а Місяць — золотою.
Посміявшись, вони засумували, бо згадали про свою бідність, і один із них сказав:
— Чому ми радіємо, ми ж бачимо, що життя для багатих, а не для таких, як ми? Краще б ми померли від холоду в лісі або якісь дикі звірі напали на нас і розірвали.
— Твоя правда, — відповів його товариш, — комусь дається багато, а іншим — мало. Несправедливість розділила світ, і ніщо не поділене порівну, крім горя.
Але в той час, як вони розповідали один одному про свої нещастя, трапилася дивна річ. З небес упала дуже яскрава й красива зірка. Бона зісковзнула з неба, оминаючи інші зірки на своєму шляху, і коли Дроворуби здивовано дивилися на неї, вона, здавалося, опустилася за верби, біля невеличкої кошари на відстані не більше кинутого каменя.
— Та це ж горщик золота для того, хто його знайде! — вигукнули вони й побігли, бо їм дуже хотілося золота.
Один із них біг швидше, ніж його товариш, і випередив його. Продираючись через верби, він вийшов на інший бік. Там справді лежало щось золоте на білому снігу. Тому він поспішив туди і, нахиляючись, простяг до нього руки, — це був плащ із золотого полотна, розшитий зорями, згорнутий у багато разів. Він закричав своєму товаришеві, що знайшов скарб, який упав з неба, і коли товариш підійшов, вони сіли на сніг, розгорнули складки плаща, у яких могло бути золото. Проте там було не золото, і не срібло, і не будь-які інші коштовності, а спала маленька дитина.
Один із них сказав:
— Наші сподівання не справдилися, жодному з нас не усміхнулася доля, то ж яка користь від дитини? Давай залишимо її тут і підемо своєю дорогою, бо ми бідні люди, у нас є свої діти, яких треба годувати.
Але його супутник відповів:
— Ні, це було б великим злом залишити дитину гинути тут, у снігу, і, незважаючи на те, що я бідний, як і ти, і мені потрібно годувати багато рогів, я заберу його додому, і моя дружина буде піклуватися про нього.
Він ніжно взяв дитину, загорнув її в плащ, щоб захистити від холоду, і пішов через пагорб до села, поки його товариш дивувався з його м'якості серця.
Коли Дроворуби дійшли до села, його товариш сказав:
— Ти взяв собі дитину, тоді віддай мені плащ, бо ми новинні чесно поділитися знахідкою.
Але той відповів:
Ні, плащ не належить ані тобі, ані мені, а тільки дитині.
Тож він побажав йому щасливої дороги, пішов до свого будинку й постукав у двері.
Коли дружина відчинила двері й побачила, що її чоловік повернувся живий і здоровий, вона зраділа, обняла його й поцілувала, потім узяла в нього оберемок хмизу, зчистила сніг із чобіт і запросила всередину. Ллє він промовив до неї, усе ще стоячи на порозі:
— Я знайшов дещо в лісі й приніс тобі, щоб ти про нього подбала.
— Що це? — вигукнула вона. — Покажи мені, бо в будинку порожньо, а нам потрібно чимало речей.
Він розгорнув плащ і показав їй сплячу дитину.
— Але чоловіче добрий! — нарікала вона. — Хіба в нас недостатньо своїх дітей, яким теж потрібно місце біля вогнища? І хто знає, чи не принесе це нам нещастя? І як ми будемо доглядати за ним?
Вона дуже розгнівалася на чоловіка.
— Але це Хлопчик-Зірка, — заперечував він; і розповів їй про те, як знайшов дитя.
Жінка не заспокоїлася, висміювала його, говорила сердито, навіть кричала:
Нашим дітям не вистачає хліба, а ми будемо годувати іншу дитину? Хто буде піклуватися про пас? І хто дасть нам їсти?
— Але Бог турбується навіть про горобців і годує їх, — відповів він.
— Хіба горобці не помирають узимку від голоду? — запитала вона. — І хіба зараз не зима?
Чоловік нічого не відповідав і все ще стояв на порозі.
Через відкриті двері з лісу ввірвався різкий вітер, і вона затремтіла від холоду й сказала:
— Чому ти не зачиниш двері? У будинку