Каміло Хосе Села - Вулик

перешкод і трансцендентна». На думку критика, кожен розділ роману символізує певний стан існування, крізь який має пройти індивід на шляху розвитку: Розділ І — приниження, Розділ II — бідність, Розділ III — виснаження, Розділ IV — секс, Розділ V — спроба заховатися, Розділ VI — повторювання. Композиційна схема розташування розділів, таким чином, відтворює не хронологію подій, а етапи пізнання, які має пройти людина. На думку Собехано, «порядок проходження кожного з етапів становлення не змінює кінцевого продукту», унаслідок чого конкретика часу скасовується і залишається лише симультанність.

Екзистенційна філософічність прочитання роману посилюється і новими підходами до зображення простору, які розробляє письменник. Тут знову, як і у випадку з часом, абсолютно конкретне перетворюється на метафоричне. Безумовно, «Вулик», як уже зазначалося, це роман про Мадрид — реальний, справжній, впізнаваний. Місце дії багатьох епізодів без проблем можна знайти на карті, адже вони групуються навколо однієї вісі: це вулиці Гран Віа — Сан Бернардо — Чамбері — Фуенкарраль, а також райони, прилеглі до парку Ретиро й вулиці Аточа. Проте, незважаючи на таку щільну розробленість «мадридського тексту», Села навряд чи мав на меті створити детальний портрет іспанської столиці. Його цікавив Мадрид як екзистенційна ситуація, що визначає людську долю. В цьому плані «Вулик» є взірцем не тільки іспанської повоєнної міської прози, про що йшлося вище, а й посідає гідне місце в ряді шедеврів світового філософського урбаністичного роману, таких як «Злочин і кара» Ф. Достоєвського, «Петербург» А. Бєлого, «Уліс» Дж. Джойса, «Мангеттен-Трансфер» Дж. Дос Пасоса, «Місто» В. Підмогильного та багатьох інших книжок, які розглядають феномен Міста як велику загальнолюдську проблему.

Не можна стисло не прокоментувати стиль роману. Його мову вирізняє специфічне почуття гумору, для опису якого М. Дуран використовує такі прикметники, як «сардонічний», «холодний», «гіркий», «такий, що виражає контрольовану емоцію і вміло стримане обурення». Доволі часто сміхова культура Сели набуває гротескових форм, але без жодних надмірностей, які були притаманні естетиці есперпенто. Сміховий елемент майстерно поєднується з ліризмом, який створюється самим принципом фрагментації оповідання на короткі епізоди й поетичними прийомами ритмізації тексту, для чого автор послуговується рекурентними повторами, анафорами, паралелізмами тощо. Мова виблискує чудовими й несподіваними антитезами та метафорами. Лрико-сміхова стихія гармонійно уживається з відверто прозаїчними вульгарними діалогами й монологами персонажів. Як зауважує X. Уррутія, «Села досягає ефекту співпраці між ліричною та вульгарною мовними стихіями, які обіймаються, мов брати, і проникають одне в одне, з метою створення у читацькому сприйнятті вражень, зовні суперечливих, через механізми інстинктивного прийняття-відштовхування». Села демонструє необмежене володіння всіма ресурсами іспанської мови, як літературної, так і розмовної. Показово, що в телевізійному фільмі «Вулик», знятому за романом режисером Маріо Камусом у 1982 р., Села з’являється в кадрі власного персоною, але не як письменник або знавець мови, а як сама жива природа мови: на екрані він — людина, яка вигадує нові слова. Персонажа, якого грає Села, звати Матіас Марті, у кав’ярні «Утіха» він зустрічає академіка дона Ібрагіма Остоласу-і-Бофарруля й дарує йому слово «bizcotur», що «вживається для означення людини, яка не тільки кривоока, але й підступна, ница і баламутна»[1].

Серед багатьох прочитань роману варто згадати ще одне, запропоноване Р. Асун. Вона коментує узагальнюючу картину світу, зображену наприкінці VI розділу роману «Вулик»: «Ранок поволі сходить над містом, заповзаючи хробаком у серця чоловіків і жінок, лагідно стукаючи в щойно розплющені очі, які ніколи не побачать нових обріїв, нових краєвидів, нових принад. А проте ранок, цей ранок, що повторюється одвіку, не від того, щоб трохи побавитися, змінюючи обличчя міста — цієї домовини, цього балагану, цього вулика...». Слова, які лунають, мов діагноз, виражають абсолютно песимістичне світобачення, але його витоки, за Р. Асун, слід шукати не в екзистенціалізмі, як це робить Г. Собехано або інші дослідники, а у великій традиції іспанського бароко, у книгах Грасіана. «Ця традиція відштовхується від того, що споглядає життя як спустошення, як гротескну вигадку відокремлених індивідуальностей, ошуканих, сумних, завжди морально застарілих. Цей світ, якщо поглянути на нього згори, може нагадати картину Босха або виставу ляльок, але за будь-яких обставин завжди це буде видовище оманливе й позбавлене милосердя». Жоден індивід, наділений моральною свідомістю, на думку Р. Асун, не може погодитися з існуванням такого світу, і Села в цьому плані не є винятком. «Біхевіористська» точка зору на роман «Вулик» є найабсурднішою, оскільки, «як письменник насамперед етичний, а не соціальний, антропологічний, а не політичний», Села не може дивитися відстороненим оком на деградацію людини. «Незважаючи на заяви автора щодо невтручання в життя, яке треба лише відтворювати таким, яким воно є, текст позначений, з першої до останньої сторінки, глибоким песимізмом, який супроводжує описаних людей або, цілком можливо, передує їхньому народженню. Немає сумніву, що самому Селі цей світ не подобається...» Його погляд на речі іронічний, гротескний, саркастичний, жорсткий, як погляд Кеведо, але й терапевтичний, оздоровлюючий і, врешті-решт, милосердний. Таким чином, перед нами «те саме бачення, часткове або об’єктивне, яке запропонувала іспанська культура і яке, зі своїми маніями, застереженнями або знахідками (тут усе залежить від критерію) Села у 1951 році розвиває» (Р. Асун).

На завершення варто звернути увагу на те, що Села не перший і не останній, хто використовує метафору «вулика» як символу суспільства. У деяких письменників, зокрема, у Л. Толстого у «Війні і мирі» виникає ідилічна картина «ройового життя» як одного з проявів єднання, про яке так мріяв російський класик. Безумовно, не можна забути про «Життя бджіл» Метерлінка (1901), містичний трактат, який підкреслює «цінність посередника, ще більше приниженого, ніж людина». Але найближчим в асоціативному ряді опиняється знаменитий фільм іспанського режисера В. Epice «Дух вулика» (1973 р.). Безумовно, книга Сели і кінокартина Epice — два різні твори: у Сели — міський роман з безліччю персонажів, у Epice — камерний світ родини внутрішнього вигнанця; у Сели — розповідь про втрачені особистості, у Epice — історія самопізнання маленької шестирічної дівчинки Ани, яка побачила в місцевому клубі знаменитий фільм про Франкенштайна і зустрічає його у своїх снах-мріях після втечі з рідної домівки. Проте через приналежність до одного культурного контексту — до світу Іспанії франкістської епохи — обидва витвори мистецтва