Зеді Сміт - Білі зуби

з очима кольору фіалок та невеличкими вусиками над верхньою губою, нещодавно з ним розлучилася. Проте він вирішив провести новорічний ранок, вдихаючи газ, не тому що любив її. Він вирішив так якраз тому, бо усвідомив, що жив з нею так довго і не любив її. Шлюб Арчі був схожий на той випадок, коли купуєш у крамниці пару взуття, а вдома розумієш, що воно тобі не підходить. Але продовжуєш ходити в ньому заради пристойності. І от, одного дня, через тридцять років таких мук, твої черевики самі здіймають бунт і йдуть з дому. Вона покинула його. Майже тридцять років — і все даремно.

Наскільки він пам’ятав, спершу у них, як і в будь-кого іншого, все йшло добре. Весною 1946 року він випірнув з самого епіцентру війни просто до флорентійської кав’ярні, де обслуговувати його підійшла дівчина, направду подібна до сонця: Офелія Дяжільо була одягнута у все жовте, й доки вона передавала йому пінисте капучино, він вловив, як від неї віє теплом та обіцянкою добрячого сексу. І вони ввійшли разом у це сяюче світло, як коні з шорами на очах. Вона не могла знати, що жінки ніколи не були світлом життя Арчі, що десь глибоко всередині він їх не любив, не довіряв їм і міг любити їх, хіба що засліплений німбами довкола їхніх голів. І ніхто так само не попередив Арчі, що на родинному дереві Дяжільо гніздяться дві істеричні тітоньки, вуйко, котрий розмовляє з баклажанами, і ще двоюрідний брат, який вічно носить весь одяг задом наперед. Отож вони одружилися і перебралися до Англії, де вона швидко зрозуміла свою помилку, де він почав зводити її з розуму, а відтак німб довелося віднести на горище, де він почав припадати пилом, як і решта непотребу вкупі з поламаним кухонним начинням, котре Арчі обіцяв якось-колись полагодити. Ото між того непотребу і валявся старий пилосос Арчі.

Вранці на саме Різдво, тобто за шість днів до того, як його авто зупинилося перед кошерною крамницею різника Мо, Арчі у пошуках свого старого пилососа заїхав у Гендон до свого колишнього будиночка, котрий скромно тулився до сусідньої кам’яниці, з якою мав спільну стіну. Це був уже четвертий його візит на горище впродовж останніх кількох днів: він вигрібав звідти уламки свого подружнього життя і перевозив їх на нову квартиру; втім, забрати пилосос, одну із найбільш зламаних та запаскуджених речей, міг хіба божевільний або той, кого вигнали з дому. От що таке розлучення: це коли ти забираєш речі, які тобі не потрібні, від людей, яких ти більше не любиш.

— А, то ви знов, — зустріла його на порозі прибиральниця-іспанка, котру звали Санта-Марія чи Марія-Санта, чи ще якось, — ме-естер Джонс, що заберете тепер? Кухонну мийку, сі?

— Мій пилосос, — відповів Арчі похмуро, — старий пилосос.

Вона різонула його поглядом і плюнула на килимок перед дверима за дюйм від його черевиків:

— Ласкаво просимо, сеньйоре!

Це місце стало притулком для людей, котрі його ненавиділи. Крім прибиральниці, йому довелося зіткнутися тут з численними італійськими родичами Офелії, медсестрою з психіатричної лікарні, жінкою з опікунської ради і, звісно ж, з самою Офелією, котра в даний момент лежала, скрутившись калачиком на дивані, в самому центрі цієї божевільні й видобувала хтиві звуки з пляшки «Бейлізу». Він витратив годину і ще чверть години, аби тільки пробратися крізь ворожі заслони — і все для чого? Щоби забрати той збоченський пилосос, уже давно винесений на горище через головну і вирішальну його ваду: якщо інші пилососи всмоктували, то цей усе видував назовні.

— Ме-естере Джонс, нащо ж ви приходите сюди, якщо це завдає вам стільки клопоту? Будьте розсудливі. Що ви будете з ним робити? — Прибиральниця вперто підіймалася за ним на горище, озброєна ганчіркою і якоюсь рідиною для відмивання плям. — Він же поламаний. Він вам не потрібен. Розумієте? Бачите? — Вона увімкнула шнур у розетку і поклацала мертвим перемикачем.

Арчі витяг шнур і почав спокійно обмотувати його довкола пилососа. Навіть якщо він поламаний, Арчі все одно забере його. Йому хотілося полагодити в цьому домі навіть найдрібніші речі, аби тільки видатися до чогось путнім.

— Та ви ж ні до чого не здатні, — Санта переслідувала його сходами вниз, — ваша жінка через вас стала хвора на голову, і нічого іншого ви зробити не можете.

Арчі обняв пилососа і поніс його у вітальню, де, відчуваючи на собі осудливі погляди кількох пар очей, знайшов коробку зі своїми інструментами і почав його лагодити.

— Та ви тільки гляньте на нього, — сказала одна з італійських бабусь Офелії, та, котра виглядала більш вишуканою, в якої були глибокі зморшки та всього кілька родимок на обличчі, — він усе забирає, ясно? Забравись їй розум, забравись блендер, забравись стару магнітолу — все забравись, крім дощок з підлоги. Певне шо тут звар’ювати можна…

Жіночка з опікунської ради, котра навіть у найсухіші дні нагадувала змоклу до нитки кицьку, енергійно закивала головою на худющій шиї на знак підтвердження:

— Це огидно, можете мені навіть нічого не казати, це просто огидно… а нам, як завжди, доводиться все розгрібати. Це ж треба, таке хуліганство…

Її одразу ж перебила медсестра:

— Офелію не можна залишати тут саму, ну так же… і саме зараз він змивається, бідна жінка… їй потрібна нормальна сім’я, їй потрібно…

«Я тут, — Арчі хотілося закричати, — я ще нікуди не пішов, ясно! Гляньте — ось я! І це був мій блендер!»

Але він, Арчі, скандалити зовсім не вмів. Він лише мовчки слухав усіх їх упродовж наступних п’ятнадцяти хвилин, пробуючи на шматочках газети, чи пилосос всмоктує, а далі на нього зненацька зійшло прозріння: життя — це просто величезний рюкзак, такий нестерпно важкий, що, навіть коли боїшся втратити все, таки легше покинути увесь той багаж просто на дорозі й далі порожнем попрошкувати у темряву.