Петро Анастасович Дюжий - Генерал Тарас Чупринка

в те, що командир багатотисячної армії „вдовольняється" таким званням.

На нараді ОУН 11-13 травня 1943 року постала потреба замінити пост одноосібного провідника тричленним органом — Бюром Проводу, в якому всі три члени мали б рівні голоси у вирішенні найголовніших проблем, хоча за першим залишалося право прімус інтер парес — першого серед рівних.

Роман Шухевич не готувався до того, щоб обійняти такий високий пост. Його одноголосно підтримали друзі, переконані в тому, що доручають велику справу великій, хоч дуже скромній людині. На посту Провідника ОУН на Рідних Землях, Головнокомандувача Української Повстанської Армії, а також Голови Генерального Секретаріату Української Головної Визвольної Ради (УГВР) і секретаря військових справ Р.Шухевич пробув до кінця свого життя. Згодом (в 1946 р.) іменований УГВР генерал-хорунжим УПА, а посмертно нагороджений УГВР Золотим Хрестом Бойової заслуги 1-ї кляси.

На Третьому Надзвичайному Великому Зборі ОУН, що відбувся 21-25 серпня 1943 року узаконено зміну в Устрою ОУН, обрано Головою Бюра Проводу ОУН Романа Шухевича, а членами — Дмитра Маївського і Ростислава Волошина. Збір цей, беручи до уваги тогочасну політичну ситуацію, вніс багато позитивних змін і доповнень у програмові постанови, вивів Організацію на широкий шлях боротьби за українську державну самостійність, став переломним в історії українського націоналістичного руху.

Вістка про звільнення з німецького концтабору восени 1944 року Степана Бандери, якого народ уважав символом української національно-визвольної боротьби, викликала велику радість серед українських націоналістів у Краю. Незабаром українське підпілля довідалося, що живими залишилися й інші провідні члени ОУН: Ярослав Отецько, Степан Ленкавський, Микола Климишин, Юрій Лопатинський, Зиновій Матла, Петро Мірчук, Лев Ребет, Іван Кашуба, Степан Мудрик, Роман Малащук, Володимир Макар та ін. Склад Закордонних Частин ОУН помітно зріс. До всіх, хто залишився на Рідних Землях, а зокрема до Степана Бандери і його найближчого оточення збереглися пошана й найщиріші почуття. Степана Бандеру всі вважали надхненником національно-визвольної боротьби. Роман Шухевич дуже високо цінував свого друга й найближчого побратима Степана Бандеру і вважав його своїм провідником.

Після смерти Романа Шухевича розповсюджувано, — либонь, із ворожого підшепту, а передовсім на догоду червоній Москві, — всілякі версії його загибелі. „Версія”, сфабрикована в Канаді, що, мовляв, Р.Шухевича „не вбили чекісти в бою в Білогорщі”, а „вбив” Командира видний бандерівець на вулиці Львова, — зразок лицемірства й наруги над Національним Героєм України.

Нарівні з іншими українськими націоналістами, Роман Шухевич поділяв думку, що уярмлення народу — це смертельна небезпека для нього. 1 якою б великою і страшною вона не була, — з нею треба боротися, боротися навіть тоді, коли ймовірність перемоги мінімальна.

Народ, який мириться з небезпекою, не намагається її подолати, — поступово скочується на нижчі ступені існування і розвитку, а згодом і зникає з лиця землі.

Боротьба за волю українського народу, за його суверенне державне існування і розквіт стала змістом життя Романа Шухевича — Людини виняткового гарту.

ДЕЯКІ РИСИ ХАРАКТЕРУ РОМАНА ШУХЕВИЧА

Авторові цих рядків у 1944—1945 рр. днями й тижнями доводилося бути разом, спілкуватися, обмінюватися думками з Романом Шухевичем — Провідником Організації Українських Націоналістів на Рідних Землях і Головним Командиром Української Повстанської Армії.

У пам’яті й досі збереглися різні епізоди з того часу, котрі певною мірою можуть бути ілюстративним матеріалом для історичних досліджень, а загалом — цікавою інформацією для Читачів.

Незважаючи на те, що Роман Шухевич у структурах ОУН і УПА посідав найвищі становища, у контактуванні з людьми він був завжди врівноважений, коректний, відвертий. Головнокомандувач також був вельми витриманою людиною, він ніколи не підвищував голосу, хоча інколи, як військовикові, і годилося б давати інструкції та пояснення, а передовсім накази, більш акцентовано (тобто з деяким притиском). Підлеглі в бойових умовах, у військових середовищах зверталися до Шухевича словами .Друже Командир", а в кадрах ОУН — „Друже Провідник". Але у різних випадках, і за бойових, і не-бойових умов, усі бачили в ньому головним чином зверх-ника, а відтак громадянина з незвичайно високим авторитетом.

Якось стало звичним, що на засіданнях і нарадах Головного Проводу ОУН до приміщення Шухевич заходив останнім, і тоді без команди всі присутні ставали „на струнко" і стояли доти, доки Провідник не підходив до свого крісла і не просив сідати. Авторові цього нарису в

1934 році Зенон Коссак, який зустрічався з Першим Провідником ОУН Євгеном Коновальцем, оповідав, що й полковника учасники нарад вітали вставанням „на струнко” без команди.

Не вникаючи в суть справи міг би хтось висловитися про це, як про звичайний ритуал, але воно не так: усі члени Проводу ОУН, дорадники й помічники шанобливим ставленням до Провідника, отим зовнішнім виявом підкреслювали свою льояльність, своє палке бажання працювати й боротися саме під командою Романа Шухевича. Хай би тут дослідники людської психіки висловили свою думку, але, гадаю, і непосвяченому зрозуміло, що пошана до Зверхника його ж самого певною мірою надихає, підносить на дусі та окрилює... Цього неписаного правила неухильно дотримувався навіть перший заступник Шухевича — політичний референт Проводу Маївський-„Та-рас“, який, звітуючи Провідникові, по-військовому ставав „на струнко”.

Роман Шухевич був високоосвіченою особою, він розумівся у всіх дисциплінах військової справи, у теоретичному та практичному пляні, в організації збройних сил, Провідник ОУН прекрасно знав історію України та всесвітню історію, літературу, мистецтво, музику. Крім своєї рідної — української, а також польської та німецької, Шухевич чудово знав старослов’янську, латинську та старогрецьку мови. Проте своїми знаннями він ніколи не чванився, висловлюючись про них аж надто скромно. Добре запам’яталося: Роман Шухевич мав різні псевда, фіктивні прізвища, бо такі були вимоги суворої конспірації. Певний час він користувався псевдом „Чернець”. Якось ніби випадково він запитав: чому родовий відмінок (а щоб не було непорозуміння, назвав той відмінок ще й латинським терміном: казус ґенетівус сінґуляріс — са$и$ £епеііуи$ $іп§и1агі$) від слова чернець — ченця (діялек-

тична форма того слова в Галичині ще й досі звучить „чернця", тобто літера „р“ не випадає). Запитуючи, Провідник зразу ж і зробив висновок: знаєте, друзі, треба неодмінно запросити доброго мовознавця, аби пояснив нам, щоб ніякі сумніви не закрадалися у наші голови. Як скромно це було висловлено: є лінгвісти — вони щодо мови найбільше компетентні, отже, від них треба нам усім набиратися мовознавчих знань.

Або ще такий епізод: Шухевич радо перечитував матеріали, що їх готували до друку. Одного разу йому до рук потрапила чернетка статті, в якій було слово чужого (грецького) походження написане — „переферія". Шухевич здивовано подивився на молодого автора, що подав Провідникові машинописний текст. Каже: здається, ви помилилися, бо